Глава 7 І знову самотність

Любі читачі, нова глава очікує Вас, приємного читання❤️

Еммі

Розплющивши очі відчула нестерпний головний біль, мої руки тремтіли, а тіло було ватним, досі не могла зрозуміти.

- Де я? Що зі мною? - З моїх думок мене вивів до болі знайомий голос. 

- Брат знову повертається в моє життя 

- Еммі, як ти? - занепокоєнно говорив він. - Я так злякався через тебе. 

- Що сталося? Я не пам'ятаю нічого. 

- Ми їхали в машині до мене додому і тобі раптом стало зле, привіз тебе в лікарню. Я так злякався. - він раптом міцно обійняв. - Я не можу втратити тебе знову. Ти мені так дорога Еммі. Я маю тобі розповісти дещо важливе.

- Тім, що з тобою? Про що ти говориш взагалі? - я була занепокоєна поведінкою друга свого колишнього. - Ти взагалі з розуму зійшов? Не чіпай мене.

- Брат. 

- Який брат? - не розуміючи його слів промовила я.

- Це я. - Твердо сказав той.

- Не говори, досить з мене, що я вам зробила, коли ви перестанете знущатися з мене? Після скількох років ти мені ніхто, ти чуєш?

- Ніхто. Це слово має різне тлумачення для багатьох людей, одні скажуть це про свою кохану людину, а комусь дійсно байдужа вона. Для неї це слово було лише захисною реакцією, щоб він скоріше вийшов з палати, а вона знову замкнеться в собі і буде плакати жаліючись на важку долю. Чи дійсно в неї важкі випробування? Цього ніхто не знає.

- Послухай мене, Еммі, я розумію те, що ти відчуваєш, але мені було важко, як і тобі. Після таких випробувань ми мали б зустрітися, ти маєш вислухати мене.

- Не сьогодні, я хочу відпочити. - тихо сказала я і поглянула на нього - Якщо ти дійсно поважаєш мене, то зроби так, щоб я хоча б три дні не бачила тебе і Аміля. Він працює в цій лікарні і він прийде сюди. Йому ж важлива та клята дисертація. Я не хочу бачити його. Не хочу.

- Ти знаєш про дисертацію і була з ним? - він неочікував цих слів від мене і був здивований чому все знаючи всеодно була з його другом.

- Знала, але давай не будемо про це.

Тім

Після цих слів вийшов з палати сестри і йшов по коридору, який був повністю заповнений незнайомими для мене людьми, серед яких було лише одне знайоме лице. Так, це був мій найкращий друг. Я побачив його і оскаженів, мій друг так вчинив з моєю сестрою, мені було байдуже на інших людей в коридорі і швидко направився до нього.

- Тім, чому ти... - вцепився в його халат.

- Що з тобою? Вирішив побитися зі мною в лікарні? 

- Вона все знає. Я розповів їй, що вона моя сестра. Знаю, що ви розійшлися, зараз вона в лікарні і не хоче бачити тебе. Зроби все можливо, щоб ти не попадався їй на очі. 

- Еммі тут? Чому вона в лікарні? - занепокоєнно запитав він у мене.

- Їй стало погано, але зараз все добре. Я хочу повернути довіру сестри, тому зроби так, щоб вона тебе не бачила. Після того, що ти зробив я маю повне право злитися на тебе - я хотів вже йти, але зупинився і повернувся до Аміля, - Вона знала про твою дисертацію і була з тобою попри все.

- Що? - друг ніяк не очікував, що Еммі знає про все і по його вигляду стало зрозуміло йому неприємно від самого себе, я помітив це, але розвернувся і почав віддалятися від свого найкращого друга.

Аміль

З настанням ночі нічого не змінюється. По лікарні так і ходять хворі люди. Хтось в цю ніч виявив хворобу, а хтось одужав і став здоровим. Все в цьому світі не змінюється, лише доля комусь щось дарує, а в когось безжалісно відбирає.

В цю ніч я нарешті прийшов додому, майже всі свої ночі проводив на роботі, але сьогодні  прийшов туди, де вже немає ні голосу, ні затишку, ні приємного запаху тільки що приготовленої свіжої їжі. А знову лише пуста квартира. Квартира без життя.

Не розуміючи себе відчував біль в душі, мені не вистачало присутності когось, розуміючи це я почав ламати в цій квартирі і так пусті речі, лише сміття. Це все немає значення. Це все сміття.

Після всплеску агресії завжди наступає відчуття загубленості. На холодній підлозі лежали тільки що розкидані речі. Лише одна душа сиділа на дивані і плакала пригадуючи своє минуле.

- Згадки минулого

- Ти де заховався? Я шукала тебе по всьому майданчику. В мене нікого немає крім тебе, не залишай мене. - взявши свою сестру за руку ми подивились на напис старої будівлі. - Дитячий будинок. - Це назва яку я зненавидів з самого дитинства. 

- Ліка, я ж твій брат. Куди я можу зникнути? Навіть не намагайся від мене позбутися. - підколюючи свою сестру сказав я - Пішли, ми знову втекли, нас чекає покарання. Не хвилюйся, я все вирішу.

Зайшовши в будівлю ми побачили нашу виховательку, яка грізно дивилась на нас. Її звали Карен. Вона була звичайною жінкою тридцяти п'яти років, її лице було молодим, але змученим важкою роботою, працювати з дітьми важко тим паче, коли ці діти мають травми дитинства через свою самотність. Під її очима завжди був синій відтінок, що показувало її безсоння, але під слоєм макіяжу вона намагалась це приховувати, очі в той час були ніжними, а ніс витягнутий. Зараз вона виглядала сурово і в той час трепетно. Вона добре відносилась до нас.