Початок

У жовтий листопадовий четвер я прокинувся трохи кволим і подзвонив до офісу, щоб відлежатися. Мені подобаються такі домашні ранки з нежитем: доливаю в каву багато молока, голосно сьорбаю, гортаючи новини, запускаю якесь нудне кінце і провалююсь в сон десь посередині. Того дня я так само пронудився до обіду, а потім вирішив податися до Марти – вона любить про мене дбати, а я люблю, коли вона дбає про мене.

Коли згори не ллє і не морозить, я ходжу до Марти пішки. Я люблю міські стежки. На відміну від стежок у селі чи в полі, їх напрямок за перехрестями, перекопами, підземними векторами, сміттєвими баками, кавовими і квітковими лотками не розгадаєш, поки не рушиш.

Тоді  я зустрів першого.

В самому кутку вузького сірого двору стояв школяр. У синій і новій, аж хрусткій, формі, в білій сорочці  з синьою цівкою, безшнурих кросівках на товстій підошві, а з рюкзака стирчав футляр для креслень. Ніс, вуха і кисті почервоніли від осінньої прихолоді. Вгнувши голову, волосся спадало аж на щоки, він чиркав сірником, запалював цигарку.

То й нічого, якби зростом хлопець не доходив найвищого п’ятого поверху. П’ятого, бляха, поверху!

Я закляк, навіть перервав дихання, дивився, як він тулиться до під’їздику, ніби ховається. Але ж тебе видно на три вулиці в щобік! Школяр затягнувся глибоко пару разів, і раптово, наче з переляку, пошпурив цигарку долу, і розтер на тирсу гігантською ногою. Спочатку здалося, що він зробив таке, бо помітив мене. Але вже за мить велетень схилився засвітити нову сигарету і рівнесенько  за два смачні сьорбки диму  знову здригнувся, кинув недопалок під ноги і розшурував білою підошвою. А потім, знову таке саме. І ще, і ще, і ще, весь час, що я дивися. Я простояв там, аж поки очі засльозилися від напруги. Я голосно пчихнув. Сховав обличчя у долоні  й чекав, коли мара або розчавить мене, як ту цигарку, або згине зовсім. А як наважився розплющитись, то виявив, що зовсім не потурбував гіганта. Він повторював свій ритуал, так само старанно горнучись до обідраної стіни.

Я позадкував. Не можна було йти до Марти. Я з’їхав з глузду. Я не хотів її засмучувати.

Я просидів вдома повний наступний тиждень: пив трави, їв горіхи, переклацував телевізійну фігню. Мені допомогли отямитися дзвінки з офісу. Мій сматрфон дзижчав, перепрошував, перепитував, і врешті, я подумав, що не такий вже здурілий, якщо мої відповіді й поради досі влаштовують моїх бюрократичних dear колег.

Ще трохи згодом я впевнив себе, що нічого зовсім не бачив. Я був в порядку. Але більше не вибирався до Марти пішки.

***

У грудні ми з Мартою ходимо по подарунки. Мені не шкода віддавати тому ходінню цілі вікенди, бо поміж всіх рамок, альбомів, свічників, тарілок, кухликів, мила, мереживних серветок Марта виглядає такою ясною і щасливою, що і я ніби стаю сильнішим.

Ми тинялися  в торговому центрі  весь ранок. Марта зависла над кольоровими хусточками для сестричок, а я підсвідомо тягнув на фудкорт. Домовилися відпустити мене вперед, щоб вже замовляв ланч.

І трясця! Мене вкопало в підлогу середнього ярусу. Внизу, в квадраті, де веганське кафе, сидів другий.

Окатий, бородатий, губатий велетень навис над тарілкою жовтогарячих гарбузяних спагеті, повільно лив з горнятка зелене песто, розмазував його, принюхувався. Потім високо піднімав дужу лапу, ковзаючи великим пальцем по екранові телефона, робив селфі: розпушував бороду, поправляв комірець, зіскалював посмішку. Так само, як і першого разу, все те скидалося на дику, безкінечну джифку, яку я чомусь бачив.

Я стояв прямісінько в прицілі велетневого об’єктиву. Якби він перемкнув з фронтальної камери, то зроби би мій найогидніший портрет: блідого, безпорадного нажаханого кроля, чи ким би я йому здався?  

Я обертався до інших – купа людей – малих, дорослих – хтось їсть, хтось сміється, усі вертять головами й ніхто більше не помічає?

Я рвонув до Марти, довго перебирав з нею хустки. Мене трусило від страху, та я не міг зрозуміти, чи я боюся смерті з рук потвори, якщо вона справжня, чи я боюся божевілля, якщо мені таке видиться.

Я відмовився від обіду і всього, запланованого на вечір. Поїхав додому і лікувався вишняком до самого понеділка. В понеділок погнався на роботу. Моя робота почала мене заспокоювати.

***

Від лютого я бачу їх щодня. Хтось із них більший: впинається у простір головою й раминою, кроїть його своїми рухами на чверті і восьмушки, здається всюди сущим. Хтось менший: закутий межами, в яких існує, викручується всередині, заповнює собою щонайменший клапоть місця.

Я більше не боюся їх, знаю їх, навіть вітаюся з ними, хоча вони ніяк на мене не реагують. Щоби владнати з передчуттями божевілля, щоб легше звикнути, я повигадував для них імена, трохи незвичні, як на моє середовище, але й самі ці істоти трохи незвичні, як на моє середовище.

Зелений Генріх

Сиве і патлате здоровило. Він завжди сидить у кріслі тролейбуса, що перевозить через міст, обличчям проти руху, плечима під дерту стелю, ліктями в затерті шибки. Він бурмоче в свої  жовті кудлаті вуса весь час щось нерозбірливе і тихе. Скидає вицвілі очі на міст і річку через скло. Потім знову ховає погляд кудись під затоптані чоботи. Відкашлює в сухий кулак й далі веде ледь чутну проповідь. Мені здається, якщо він перестане оте мимрити, тролейбус зупиниться й не зможе відновити рух. Я додав йому до імені «зелений» через колір тролейбуса.