13.

Паніка спалахнула миттєво, як порох. Назар вискочив на ґанок, ледь не збивши з ніг Влада. Порожньо. Тільки рудий бездомний кіт ліниво мружився на сонці, явно не збираючись видавати місцеперебування “ветерана”.

— Петре Івановичу! — волав Назар на всю вулицю, заглядаючи у кожен закуток. — Дідусю! Виходьте, ми дамо вам дві банки варення!

Аврора й собі кинулася на пошуки. Вона продиралася крізь кущі малини на межі з сусідньою ділянкою. Її волосся зачепилося за гілку, кілька пасм вибилося з хвостика, а на щоці з’явилася свіжа подряпина. Ймовірність того, що дід заховався у малині, була мізерною, але вони і так недооцінили спритність старого, якщо той вислизнув буквально з-під їхнього носа. 

— Він не міг далеко піти! — кричала вона, відбиваючись від колючих гілок.

Сем, який так і не встиг повністю вийти з образу Юлії — у спідниці, але вже без макіяжу та перуки, — бігав вздовж паркану. 

— Петре! Котику! Круїз продовжується! — лементував він, лякаючи перехожих своїм виглядом «жінки в процесі демонтажу». — Повертайся, я забронювала нам шезлонги!

Даніель просто плакав у три ріки. Влад намагався його заспокоїти, але йому це погано вдавалося. 

Знайшли втікача за три будинки. Петро Іванович з незворушним виглядом сидів у кабіні старого напіврозібраного ЗІЛа біля закритого СТО. Дід зосереджено крутив кермо, яке навіть не було приєднане до коліс, і губами імітував звук потужного двигуна: «Бр-р-рум! Пш-ш-ш!».

— Петре Івановичу! — Назар підлетів до вантажівки, ледь не задихаючись. — Ви що тут влаштували? Ми ж злякалися!

Дідусь кинув на нього суворий погляд через плече і нервово глянув на уявний годинник.

— Не затримуй водія, хлопче! Садочок зачиниться через десять хвилин. Жінка сказала дітей забрати, а я застряг у цьому заторі… — він знову заходився «кермувати», підстрибуючи на обідраному сидінні. — Малих треба забрати вчасно, інакше вихователька знову буде сваритися!

Назар на мить закляк. У цьому абсурдному бажанні старого вчасно встигнути за дітьми, яких не існувало (або які давно виросли), було стільки відчайдушної щирості, що лють миттєво згасла.

— Вони... вони вже вдома, Петре Івановичу, — тихо сказав Назар, простягаючи руку. — Ваша дружина їх забрала. Ходімо, ми відвеземо вас до неї.

Насилу виманивши «водія» з кабіни, вони заштовхали його в «Мерседес». Коли машина виїхала на трасу, в салоні запала важка тиша. Назар притих, втиснувшись у крісло і невідривно дивлячись на свої руки. Весь запал, увесь адреналін від викрадення та інтерв’ю кудись вивітрився, залишивши по собі гіркий осад.

— Гей, — Аврора мигцем глянула на нього. — Ти чого такий похмурий? Все ж добре. Журналістка поїхала щаслива, дід на місці. Це ж перемога, чи ні?

Назар мовчав кілька секунд, а потім тихо видихнув: 

— Я просто думаю про нього. Про Петра Івановича.

— Про те, що він намагався угнати чуже авто? — спробувала пожартувати вона, але, побачивши обличчя Назара, одразу згасла.

— Про те, що в нього, можливо, колись дійсно були діти, — сказав він, і його голос здригнувся. — Справжні діти, яких він забирав із садочка, купував їм морозиво, вчив кататися на велосипеді... А зараз він їх не пам'ятає. Розумієш? Вони десь є… Або їх взагалі не існує. Але для нього це вже не має значення. Він самотній. І навіть не тому, що живе без сім’ї, а тому, що він втратив самого себе.

Аврора мовчала. 

— Це страшно, Авроро, — продовжував він. — Залишитися не просто самотнім, а залишитися без спогадів. Це як жити в будинку, де вимкнули світло і винесли всі меблі. Ти наче і вдома, але не знаєш, хто ти. А сьогодні ще й ми… Використали старого як декорацію... і мені від цього якось гидко.

— Поглянь на це з іншого боку. Сьогодні ми створили для нього сім’ю, у якій він був потрібним. І не просто потрібним, він був героєм дня, — тихо сказала вона. — Можливо, це найкраще, що ми могли для нього зробити.

Назар невпевнено кивнув. 

— Можливо…

Нарешті попереду показалася тьмяна вивіска “Золотої осені”. На щастя, перед входом у пансіонат не було поліції, а це вже вселяло надію, що Ліза таки впоралася з прикриттям. 

— Приїхали, — Аврора прибрала руки з керма і глибоко вдихнула, знову вмикаючи режим «міс впевненість». — Тепер зберися. Треба здати діда так, ніби він увесь цей час просто гуляв парком. Ти мовчи і кивай, а я говоритиму. Домовились? 

— Домовились.

Назар поглянув на охоронця, який уже прямував до них, і відчув, як усередині знову все стислося. Фінальний акт починався.

З виразом непохитної впевненості Аврора вийшла з машини. Охоронець, чоловік із втомленим поглядом та обличчям, поцяткованим сіткою глибоких зморшок, зупинився біля капота. Він і сам був кандидатом на місце у цьому пансіонаті, тому не дивно, що вкрасти діда вийшло настільки легко. 

Аврора зробила ставку на абсолютну відвертість, змішану з дещицею жіночих хитрощів.

— Доброго вечора! Вибачте, що ми так затрималися, — м’яко почала вона, підходячи до чоловіка майже впритул, щоб утримувати його увагу на собі. 

— Як ви це поясните? — прохрипів охоронець, спостерігаючи за Назаром, який вмовляннями виманював Петра Івановича з машини. — Вам не казали, що старим не можна залишати територію пансіонату?

— Ми знаємо, але… Ви ж бачили, яка вдень була погода? Спершу він попросився у парк. А потім так щиро просив ще трішки побути на сонці... Каже: “Доню, мені б ще хоч пів години на свіжому повітрі, а не в чотирьох стінах”. Ну як я могла йому відмовити? У мене серце розривалося від того, яким нещасним він виглядав. 

Назар тим часом нарешті пересадив діда у крісло колісне.

— З вами все гаразд? — запитав у старого охоронець. — Нормально почуваєтесь?

Петро Іванович підняв на нього затуманений погляд.

— Ще один репортер?! Задовбали… — проскрипів він. — Лізуть зі своїми питаннями, відпочити не дають.

Охоронець зітхнув.