12.

Всю дорогу Назар з Авророю розповідали діду легенду про те, що він ветеран, їде додому після прогулянки, а там на нього чекає опікунка Юлія та її діти, яких він любить, як власних онуків. Петро Іванович всотував цю інформацію, як губка. Відмахувався, що він і так все знає. А через хвилину вже забував де він і хто він. В якийсь момент навіть видав, що зараз у круїзі, а двоє людей на передніх сидіннях — це капітан корабля та молода медсестричка. 

— У нього і так каша у голові… — зітхнув Назар. — А ми ще й брехні додали. Це жорстоко. 

— Йому від того не стане гірше. 

— Знаю. Та все ж мене мучить совість. 

Нарешті вони дісталися дому діда Тараса. Назар визирнув у вікно, пересвідчився, що на них не чекає засідка з десятка поліцейських. Лише потім вийшов на вулицю.

— Швидко, заводимо його! — скомандував він, допомагаючи діду вийти з машини.

Петро Іванович пересів у крісло колісне. Він зовсім не переймався, що двоє незнайомих людей везуть його у чужий дім. Його цікавило тільки одне: чи є у тому домі варення. 

— Здається, любов до солодкого — це єдине, за що міцно тримається його свідомість, — зауважила Аврора. 

— Якщо все вдасться, то я куплю йому ящик солодощів!

З будинку лунали голоси братів. Назар затягнув туди візок з дідом. Роззирнувся та завмер. Посеред вітальні, біля накритого столу, стояла жінка. На ній була закрита блузка та спідниця у дрібну квіточку, волосся зібране у скромний пучок, а на плечі накинута біла кофтина, котра дійсно належала його матері. 

— Ну нарешті! Де ви вештаєтесь? — промовила «жінка» м’яким, трохи втомленим голосом.

Назара накрило холодною хвилею. Це був Сем, але грим, світло від старого торшера і професійна постава зробили неможливе. У профілі, у нахилі голови, у тому, як він поправляв серветку, Назар побачив Юлію. Свою маму. Це відчуття було настільки реальним і водночас моторошним, що йому на мить забракло повітря.

— Семе… — прошепотів він, відчуваючи, як по спині пробігли мурашки. 

— Для вас я мама, — Сем мигцем підмигнув, і цей жест трохи розбив ілюзію, повернувши Назара в реальність. — Пане Тарасе, ласкаво просимо додому!

— А що тут роблять ці два малих? — запитав дід, киваючи на Влада та Даніеля. — Я їх не запрошував.

— Ми ваші друзі, — відповів Влад. — Щодня приходимо в гості, щоб вам не було сумно. Граємо у шахи, дивимося телик…

— Разом робимо годівнички! — додав Данік. Він подав діду руку, допомагаючи пересісти на диван. — Ви такий старий… Ваша шкіра схожа на печене яблуко, яке забули в духовці. Постарайтеся не померти у найближчі дві години.

Але псевдо-Тарас і не збирався помирати. Він знайшов собі цікавіший об’єкт для уваги — Сема, який узявся розливати чай у чашки.

— А ти, молодице... Незаміжня, сподіваюсь? — дід раптом випростав спину, намагаючись виглядати солідним кавалером. — Така шляхетна блідість і такі... сильні руки. Просто таки ідеал жіночої краси. 

Сем, не виходячи з образу, приклав руку до грудей і сором’язливо опустив очі: 

— Ой, пане Тарасу, ви такий жартівник! Я просто скромна господиня. Підсувайтесь до столу, я вам липового чаю наллю.

— З варенням!

— Звісно. Ось… вишневе, сливове.

— Чай — це добре, — дід раптом обережно схопив Сема за рукав і прошепотів на всю кімнату: — А після чаю, Юлечко, може, прогуляємося палубою. Погода сьогодні чудова, на морі жодної хвильки. 

Назар закрив обличчя руками. 

— Це катастрофа. Він фліртує з моїм дядьком, який прикидається моєю мамою. Мене зараз знудить.

— Що ж тоді казати про мене, — процідив Сем. — Після цього спектаклю мені знадобиться психологічна допомога. 

— Вона тобі потрібна на постійній основі. 

Аврора, ледь стримуючи сміх, одягнула на діда піджак з медалями. 

— Скоро тут буде репортерка. Назаре, зберися! Влад, Данік — на позиції! Семе... Тобто, Юліє, а ви краще тримайте дистанцію з ним. Бо не хочеться, щоб інтерв’ю перетворилося на любовну драму. 

— Спокійно, діти, — Сем велично всівся на стілець, розправивши спідницю. — Мама все тримає під контролем. 

Назар, спостерігаючи за цим хаосом, раптом різко обернувся до Аврори.

— Ти ж не збираєшся залишатись тут? 

— Взагалі-то хотіла. А що не можна?

— Ні, тобі треба йти, — тихо, але наполегливо сказав він. — Твоє обличчя занадто впізнаване. Здається, я навіть бачив його на білборді біля супермаркету… Не варто привертати увагу журналістки. Ти і так зробила неможливе. Решту ми розгребемо самі.

Аврора на мить завмерла, і в її очах промайнуло дивне розчарування, наче її виганяли з найцікавішого моменту фільму. Вона хотіла заперечити, відкрила було рота, але благальний погляд Назара змусив її передумати.

 — Добре, — прошепотіла вона. — Мене не буде з вами під час інтерв’ю. 

— Дякую.

— Але я буду в сусідній кімнаті, за стіною. Тихенько сидітиму та слухатиму!

— Ну хоч так.

Вона швидко вислизнула в глиб будинку, зачинивши за собою двері якраз у ту мить, коли за вікном почувся звук автомобіля, що пригальмовував. Назар глибоко вдихнув, поглянув на «маму», на братів, які зараз здавалися слухняними янголятами, і на діда.

— Готові? — запитав він.

Усі кивнули. Дід сунув до рота ще одну ложку варення.

— Я піду зустрічати журналістку. Сподіваюсь, що це вона, а не поліція…

Затамувавши подих, Аврора присіла на краєчок старого ліжка в дальній кімнаті. Повітря тут було густим та застояним, на підлозі зберігся солідний шар пилу. Вона переживала, аби тільки не чхнути, бо це почує репортерка. Дівчина притисла вухо до тонкої стіни, її пальці нервово перебирали тканину зеленого волонтерського худі.

Її серце калатало. Це було дивно й навіть трохи лякало. Вона — Аврора Кім, чиє життя було розписане між кастингами, виступами та іспитами, зараз тремтіла від страху та хвилювання. І все чому? Бо переймалася через хлопця, якого ще вчора вважала зухвалим негідником. Чому ця сім’я так її зачепила? Чому її зачепив Назар?