11.

Аврора поїхала, залишивши по собі запах солодких парфумів. Назар дивився у вікно, спостерігаючи за вогнями її автівки. Він не розділяв захват своєї сім’ї стосовно цієї дівчини та її планів порятунку. “Чому?” — це питання дзижчало у його голові, як набридлива муха. Чому вона не втекла, коли почула про махінації з соцвиплатами? Чому не виказала осуду? І, головне, чому вирішила стати їхньою спільницею?

У його світі нічого не бувало просто так. Все мало свою ціну. А тому й безкорислива допомога Аврори більше скидалася на безкоштовний сир у мишоловці. Він боявся, що це може бути жорстокий жарт університетської «еліти». Можливо, вона хоче довести ситуацію до абсурду, зняти все на телефон і виставити його повним ідіотом перед усім курсом? Або шантажувати, щоб не повертати гроші за аукціон. Або просто воліє мати цікаву історію, з якої потім посміється з друзями. Тим же Тимуром, наприклад. Іншого пояснення він не знаходив. Щирість аж ніяк не вписувалася в його картину реальності.

Але відступати пізно. Він вже погодився, і тепер мав виконати свою частину обов’язків. Назар зателефонував менеджеру кафе і, натужно кашляючи, сповістив, що захворів та не зможе сьогодні вийти на роботу. Це вперше він попросив лікарняний, бо ж зазвичай працював навіть хворим. Менеджер не був у захваті, проте після довгої, гнівної тиради про те, що його ніким замінити, все ж таки дозволив пропустити три дні. Назар взагалі-то хотів лише один, але перестарався, вдаючи симптоми грипу. 

Потім відклав телефон і суворо глянув на свою команду спільників. 

— У нас не так багато часу, щоб перетворити будинок Тараса з резервного складу для мотлоху на затишну оселю поважного ветерана. 

— Ми готові, — озвалася сім’я. 

Наступні кілька годин перетворилися на запеклу битву з часом і занепадом. Назар, Сем і брати, озброївшись мийними засобами, вирушили на поле бою. Добре, що старий Тарас жив за високим парканом, на самому краю вулиці — ніхто з сусідів не бачив, що відбувається у дворі. Власне, їхня байдужість дуже виручала Лісових, бо за три роки ніхто навіть не поцікавився життям пенсіонера.

Назар відчинив двері будинка. Там панував специфічний запах порожнечі — суміш пилу, старих книжок та давно непровітрюваних кімнат. Світла було мало — половину лампочок вони забрали, щоб вкрутити у себе вдома, тож працювати довелося у сутінках, що додавало процесу зловісного відтінку.

Назар діяв зосереджено й логічно. Він розумів: репортерка — не детектив, вона не шукатиме відбитків пальців, але вона одразу відчує фальш, якщо в домі не буде «духу» обжитості.

— Владе, знімай павутину, але не всю, — командував Назар, лагодячи дверцята старої шафи. — Лиши трохи по кутках, щоб не виглядало так, ніби тут щойно пройшовся клінінг. Семе, на тобі кухня. Роби, що хочеш, але треба, щоб там пахло їжею.

Сем дістав чайник та зробив липовий чай, який так любив Тарас. Потім узявся смажити м’ясо, навмисно, розповсюджуючи по дому його запах. Потім розставив на столі старі чашки, поклав розкриту пачку печива й залишив на тумбочці кілька порожніх флаконів від ліків. Навіть окуляри, які хлопці знайшли в шухляді комода, Назар дбайливо поклав на стопку свіжих газет — так, наче господар щойно відклав їх, щоб перепочити.

Даніель тримався ближче до Назара, постійно озираючись на темні кутки. Він мовчки протирав рами старих картин, але його руки помітно тремтіли.

— Чуєш, — пошепки покликав він, смикаючи брата за край футболки. — А справжній дід Тарас… він не образиться?

— На що він має ображатися, Даніку? — Назар зупинився, витираючи піт з чола.

— Що ми привели сюди іншого дідуся. Раптом він зараз тут, ну… як привид? Дивиться на нас і сердиться.

Назар зітхнув, присів на коліно і подивився братові в очі.

— Привидів не існує. А навіть якби й існували… їх не варто боятися. Реальну небезпеку несуть тільки живі люди. От згадай всі наші проблеми. Хіба бодай одна була пов’язана з привидом? 

— Ні. 

— Отож бо й воно. 

Даніель невпевнено кивнув, але все одно намагався не заходити в дальні кімнати один.

Ближче до четвертої ранку будинок змінився. Сем повісив на вішалку старий піджак, на якому навіть знайшли пару ювілейних медалей, а на стіну прибили фотографію власного прадіда в шинелі — чорно-білий знімок у старій рамі ідеально заповнив інтер’єр. Це була тонка робота. Вони створили декорацію, в яку самі майже повірили. 

— Виглядає переконливо. Настільки, що я сам почуваюся старим дідом, — видихнув Сем. — Мені хочеться прилягти і поскаржитися на радикуліт.

— Ходімо додому, — сказав Назар, беручи на руки Даніеля, який не зміг опиратися сну й вирубився у кріслі. — Скоро приїде Аврора. Якщо вона ще не передумала…

А вона не передумала. 

Рівно о восьмій ранку тишу сонної вулиці розрізав вже знайомий звук мотора. Назар, який останні пів години сидів на ґанку, стискаючи в руках чашку з захололою кавою, повільно підвівся. Він до останнього був упевнений, що ніхто не приїде, і вже почав прокручувати в голові найгірший сценарій зустрічі з журналісткою. Але сріблястий «Мерседес», наче всупереч усім законам його похмурого світу, впевнено виринув із ранкового туману та зупинився прямо біля хвіртки.

Аврора вийшла з машини, і Назар мимохідь відзначив, як сильно змінився її образ. Замість вчорашньої дорогої сукні на ній було об’ємне зелене худі з емблемою волонтерського корпусу університету та прості джинси. Волосся було зібране у високий хвіст, але навіть ретельний макіяж не міг приховати легкі тіні під очима. Вона виглядала так, наче теж не спала усю ніч. 

— Тримай, — замість привітання кинула вона, простягаючи Назарові таку ж саму зелену толстовку. — Треба виглядати як «свої». Ліза з групою волонтерів, вона вже виїхала туди. Чекатимуть на місці. 

Назар взяв худі, але не поспішав його одягати. Він уважно вдивлявся в обличчя дівчини, немов намагався прочитати її думки. Марно. Вона і її мотиви залишалися загадкою.