10.1

— А можна детальніше?

— Нам допоможе моя подруга Ліза, — коротко відповіла Аврора.

— Яким чином? — похмуро перепитав Назар. — Вона здатна воскресити ветерана?

— Звісно ні. Ліза очолює волонтерський рух в університеті. Власне, це вона вигадала той благодійний аукціон, де ти... ну, де ми познайомилися. Вона постійно організовує поїздки до дитячих будинків, собачих притулків та… Барабанний дріб! — вона почала відбивати ритм пальцями по дивану. — До будинку для літніх людей!

Аврора витримала паузу, спостерігаючи, як Лісові переглядаються. 

— Там я бачила одного дідуся, — продовжила вона. — Здається, Петро Іванович. Чи Іван Петрович… він і сам не впевнений. У нього глибока деменція. Він майже не говорить і зовсім не орієнтується, який зараз рік чи де він знаходиться. Але виглядає як ідеальний ветеран з картинки: сива борода, шляхетні зморшки, дуже добрі очі. Йому абсолютно все одно, де сидіти — у палаті чи в домі покійного Тараса. Він просто посміхатиметься на камеру і, можливо, іноді киватиме. Це все, що нам потрібно.

На мить в погляді Назара промайнула надія. Проте варто йому було проаналізувати почуте, як ця надія згасла. 

— Авроро, твій план хороший, але є одна проблема. Медики ніколи не віддадуть нам людину з деменцією під чесне слово. За таке вони можуть втратити роботу. 

— Саме тому ми не будемо їх питати, — спокійно перебила дівчина, поправляючи бант у волоссі. — Ми позичимо його без дозволу. Тобто, якщо називати речі своїми іменами — ми його викрадемо. Привеземо у будинок Тараса, дамо чаю, покажемо журналістці, а потім повернемо. Він навіть не помітить, що в його житті сталася пригода.

— Оце так! — Влад аж підстрибнув на місці, очі в нього засяяли справжнім розбійницьким азартом. — Чудова спецоперація! Людей ми ще ніколи не викрадали, але все буває вперше!

— Це безумство... — простогнав Назар, закриваючи обличчя руками. — Якщо нас не посадять за шахрайство, то посадять за викрадення діда. Перспективи просто розкішні. 

— Діда не буде лише пару годин. Цього ніхто й не помітить, — Аврора підійшла ближче, змушуючи його подивитися на неї. — А роль твоєї мами-опікунки легко зіграє Сем. Точніше, Саманта. Перука, стриманий макіяж, якась закрита сукня — і жодна репортерка не запідозрить, що перед нею не жінка.

Сем, почувши про таку відповідальну роль, миттєво змінився. Тінь паніки зникла, поступавшись місцем професійному азарту. Він витягнув спину, примружився і раптом промовив тихим, змученим голосом, від якого у Назара пробігли мурашки: 

— Ой, ви знаєте, дідусь сьогодні так погано спав... серце, тиск... ледве вмовила його вийти до вас, пані кореспондентко.

— Це геніально! — вигукнув Влад, аплодуючи. — Семе, тобі треба у кіно зніматися, а не у клубах виступати. 

— Дякую, любий, — вклонився дядько. — Я, звісно, не в захваті, що доведеться вживатися у роль сестри… Ця мерзенна жінка не варта моїх старань, але задля справи я готовий. 

— Це абсурд, — пробурмотів Назар, але вже без колишнього супротиву. — У нас нічого не вийде. Наш цирк викриють на першій хвилині.

— Все вийде, — Аврора впевнено поклала руку йому на плече. — Головне — швидко спекатися журналістки та повернути дідуся на базу до вечірнього обходу. Ну то як? Згодні?

Назар подивився на Даніеля, який так і не зрозумів збирати йому речі для втечі чи таки можна залишитися удома. 

— Гаразд, — кивнув Назар. — Що нам втрачати… Давайте спробуємо.

Аврора дістала телефон і швидко знайшла номер Лізи. Назар спостерігав за нею з недовірою, а всі інші члени його родини дивилися на дівчину, як на божество та символ надії. Здавалося, ще мить, і вони почнуть їй молитися.

— Лізо? Привіт. Мені терміново потрібна твоя допомога, — голос Аврори став настільки діловим, що Назар мимохідь подумав: «Добре, що вона на нашому боці». — Слухай, ти можеш організувати візит волонтерів до «Золотої осені»?

— Так… Я планувала наступного місяця. 

— Треба завтра. Зранку.

На тому кінці слухавки запала пауза, а потім донісся здивований вигук Лізи: 

— Рорі? Ти п’яна? 

— Зі мною все гаразд. Просто... я відчула нестримний потяг до добрих справ, — Аврора глянула на Назара, який у цей момент боровся з бажанням закотити очі. — Знаєш, раптове натхнення. Хочу привезти дідусям і бабусям фруктів, поспілкуватися, пограти в лото. Лізо, не став питань, просто допоможи мені з цим. Це дуже важливо.

— Потяг до волонтерства? — Ліза хмикнула. — А, я знаю у чому річ! Тобі це треба для піару перед міським конкурсом краси. Вгадала?

— Точно.

— Я все розумію, але, Рорі, організувати візит за ніч — це не так просто. Я маю домовитися з адміністрацією, знайти охочих, відпросити їх з занять… А ще треба машина, щоб закупитися гостинцями — ми ж не приїдемо з порожніми руками. 

— Я знаю, що ти можеш усе, — м’яко додала Аврора. — Ти ж найкраща у цій справі. 

— Ой, тільки не треба оцих лестощів! — Ліза явно почала здаватися. — Добре. Я спробую домовитися. Але послуга за послугу. Ти ж пам’ятаєш про баскетбольний матч? Тимур обірвав мені телефон. Ти йдеш зі мною. Жодних відмовок, жодних «я зайнята». Сидиш на трибуні, махаєш руками й усміхаєшся капітану, а потім просиш його познайомити мене з його другом. Домовилися?

Аврора на мить завагалася. Перспектива сидіти на грі Тимура після того, як він принизив Назара біля кінотеатру, викликала в неї легку оскому. Але, глянувши на Сема, який відчайдушно шепотів «Погоджуйся!», вона видихнула: 

— Домовилися. Матч за мною. Тільки зроби так, щоб ми були в пансіонаті завтра о дев’ятій ранку.

— Окей, свята Авроро, — засміялася Ліза. — Зараз зателефоную завідувачці. 

Аврора натиснула відбій і подивилася на Назара. 

— А тепер слухай наш план. Завтра вранці ми заходимо туди як волонтери. Поки Ліза з іншими буде розважати старих у вітальні, ми знайдемо Петра Івановича і виведемо його через задній двір до моєї машини.