10.

Аврора свого слова дотрималася. Менш ніж за пів години її «Мерседес» м’яко загальмував біля будинку Назара. Хлопець вискочив з машини, навіть не дочекавшись, поки та остаточно зупиниться. Аврора поспішила слідом, притримуючи поділ блакитної сукні. Вона не зізнавалася, проте навіть за таких обставин була рада знову опинитися у цьому місці. Хтось заради адреналіну стрибає з мосту, хтось стає на лижі, а ось Аврора навідується в гості до Лісових. 

Назар обережно штовхнув двері, навшпиньках переступив поріг. Зі сторони виглядало так, наче він сапер, який прибув знешкоджувати вибухівку, не маючи ані найменшого уявлення, у якій кімнаті та знаходиться і коли саме здетонує. У вітальні панувала тиша, яка лякала більше за крики. Сем напівлежав на дивані, обмахуючись віялом з перами. Поруч на журнальному столику лежав розірваний конверт і старий касетний автовідповідач. Влад стояв біля вікна, нервово перебираючи пальцями дещо засмальцьовану штору. А Даніель, як Білосніжка в мультику Дісней, сидів в оточенні своїх тварин — годував собак кормом зі своєї долоні.

— Аврора! Раді тебе бачити! — радісно вигукнули усі втрьох, коли побачили дівчину. — Не думали, що ти теж приїдеш. 

— Я не зміг її зупинити, — видихнув Назар, зупиняючись посеред кімнати. 

— Всім привіт, — дівчина присіла на край дивану поряд з Семом. Той відразу забув про свій напівнепритомний стан і зацікавився матеріалом, з якого була пошита її сукня. А коли помітив босоніжки, то взагалі розквітнув. 

Назар склав руки на грудях, щоб виглядати впевненіше.

— Розповідайте. Якщо ця проблема не варта червоного коду…

— Ще й як варта, — зітхнув Влад. — Вона стосується діда Тараса.

Назар зблід. Мовчки пішов на кухню, набрав у крані води та випив. Потім помітив пляшку з залишками Мартіні, випив і їх.

— Якого діда? — не зрозуміла Аврора.

Влад подивився на старшого брата, поглядом питаючи, чи можна вводити гостю у курс справи. Той приречено махнув рукою. Мовляв, що вже втрачати?

І тоді хлопчик виклав усе як на духу, змусивши дівчину впасти у черговий шок. Історія була авантюрна, незаконна і з жахливим «терміном придатності». З подібним вона ніколи не стикалася.

Багато років тому, коли Назар був ще малим, а його мама жила разом зі своїм братом, вона оформила догляд за сусідом. Дідом Тарасом, який жив вулицею нижче. Мета жінки була прагматичною: соціальні виплати зараз, а будинок старого — у майбутньому.

Якийсь час вона дійсно доглядала його. А потім зникла у пошуках кращого життя (деталі Влад опустив). Спадок у вигляді опіки над дідом перейшов до Сема та Назара. Пізніше й до Назарових молодших братів, яких Сем забрав з притулку. Усі троє чесно опікувалися ним. Не ідеально, у своєму стилі, але дід не скаржився — він отримував гарячу їжу, компанію, ліки та гігієнічні процедури.

— А три роки тому він помер, — додав Даніель. 

— Ми поховали його, — продовжив Влад. — Труна, пам’ятник, хороше місце на цвинтарі. Все було як годиться. Окрім одного…

— Ми вирішили не повідомляти державі про його смерть. Часи були важкі. Я не мав стабільної роботи, а моє бурлеск-шоу лише заганяло сім’ю у борги. Ну ми з Назаром порадилися… і вирішили, що було б зручно, якби соціальна допомога на діда й надалі капала на карточку. 

— Ми цим не пишаємося, — спробував виправдатись Назар. 

— Ви розумієте, що це шахрайство? — Аврора схопилася за голову.

— Звісно, — хмикнув Влад. — Може, ми й не зовсім чесні до держави, проте не тупі.

— А тепер найгірше, — перебив Сем, тицяючи пальцем у лист. — Дід Тарас був ветераном Другої світової. Завтра о 16:00 до нього приїде репортерка з центрального каналу. Вона хоче взяти інтерв’ю у «останнього героя району». Вона залишила повідомлення на автовідповідачі та надіслала листа, який тиждень пролежав у поштовій скриньці Тараса. Ми знайшли його тільки сьогодні, коли пішли туди по чистий посуд. 

Назар закусив губу. Як би він не старався зберігати спокій, було видно, що паніка бере гору.  

— Де ми візьмемо діда за двадцять годин?! — прохрипів. — Він три роки як на цвинтарі! І де ми візьмемо маму, яка офіційно значиться його опікуном? Семе, це все через тебе!

— Чого це через мене? Ми усі тут спільники. 

— Але коли дід помер, ти один був дорослим! Ти мав це передбачити. А тепер… тепер соціальні служби подадуть в суд за шахрайство. Малих заберуть у дитбудинок!

— Мене не можна у дитбудинок… — захникав Даніель. — У мене тварини… Хто за ними доглядатиме?

— Ніхто тебе не забере, — заспокоїв його Влад. — Ми втечемо. У мене є зв’язки… Я знайду місце, де перекантуватися. Але треба збирати речі. Негайно! Бери тільки найнеобхідніше. 

Даніель кивнув. Зірвався на ноги та побіг на другий поверх. 

— Постривай! — гукнув до нього Назар. — Не треба нікуди тікати. Я щось вигадаю…

Він почав міряти кімнату кроками, куйовдячи волосся. Це був не просто «Код Червоний». Це був повний крах усього, що він так важко намагався втримати.

— Втеча — не такий вже й поганий варіант, — замислився Сем. — Владе, а можна й мені з вами? 

— Ти ідіот?! — вибухнув Назар. — Як ти плануєш жити далі? Мандрувати світом з племінниками, як Бременські музиканти? Жебракувати? Кожні вихідні показувати своє шоу у новому місті? 

— Власне, це вже звучить як план… — кивнув Влад.

Аврора піднялася. 

— Так, припиніть істерику, — її аж надто спокійний голос змусив усіх замовкнути.

На подив Назара, вона була абсолютно не налякана. Скоріше… зацікавлена.

— Назаре, заспокойся, — промовила дівчина. — Репортери — це люди, які ретранслюють те, що їм показують. Нам не потрібен справжній дід. Достатньо того, хто зможе ним стати на годину-другу.

— Ти пропонуєш знайти актора? — Назар зупинився і глянув на неї. — Де ми знайдемо когось, хто погодиться на таку аферу? Ще й за одну ніч?

— Не актора, — Аврора ледь помітно посміхнулася. — У мене є інша ідея. Я знаю, де взяти людину, яка ідеально підійде на цю роль і не ставитиме зайвих питань.