8.

Незалежно від безсонної ночі, поганого самопочуття чи екзистенційної кризи, робоча зміна Назара починалася однаково. Він одягав форму, зав’язував фартух і залишав усі свої проблеми за дверима службового входу. Перші хвилини — механічні. Увімкнути гриль. Перевірити фритюр. Дістати напівфабрикати з морозилки. Назар працював швидко й точно. Не тому, що любив цю роботу, а тому, що вона була протилежністю його домашньому хаосу. Є інструкція. Є таймінг. Є правильний результат. Є контроль з його боку. 

Колеги змінювалися, як декорації. Хтось приходив на тиждень і зникав. Хтось плакав у підсобці після першого конфлікту з клієнтом. Назар тримався, бо у нього не було вибору. Краща посада потребувала вищої освіти. Або ж мопед, покупка якого тепер стояла під великим питанням. 

Того дня до звичних обов’язків Назара додалися молитви вищим силам. Він благав усім відомих богів, щоб його брати не наробили клопоту. Ці двоє — бомба сповільненої дії. Ніколи не знаєш, що від них очікувати. Живеш від одного розпачу до іншого. 

Сподіваючись, що цей день не стане ще паскуднішим, Назар завів братів у підсобку. 

— Сідайте тут, — кивнув на лавку. — А це буде вашим письмовим столом… 

Він накрив картонкою два ящики з пивом.

— Сидіти тихо, робити уроки, не чіпати нічого, що може вибухнути, пролитися або коштувати грошей. Ясно? 

Інструкція була логічна, проста. І, як завжди, проігнорована.

— Там мало місця, Влад пхається ліктями, — першим почав Даніель, зазираючи на кухню. — Мені незручно. 

— Розсуньте ящики, звільніть собі простір, — відповів Назар, перевертаючи котлети.

— Ми знайшли упаковку Коли. Можна узяти по банці? — підхопив Влад. — Це необхідно для покращення роботи мозку. Солодке допомагає думати.

— Чому ж ти не напхався солодким перед тим, як сунути викрутку у розетку? Може, зараз би сидів удома…

На дві хвилини брати затихли. Назар встиг віддати замовлення. 

— Ну то можна Колу? — знову почулося біля нього. — Чи нам випити її потайки?

— Можна, — здався. — Віднесіть на касу, щоб записали на мій рахунок. Але тільки Колу. Більше нічого зі складу не беріть!

— Даніель вже узяв сендвіч. 

— Стукач! — закричав малий на увесь зал.

— Постривайте, ми не готуємо сендвічі, — розгубився Назар. — Де він його узяв? 

— То був мій обід, — відповіла касирка. 

Назар відвів погляд.

— Вибач… — прошепотів. 

Допінг для мозкової активності у вигляді Коли хлопці отримали, але зробити домашнє завдання це не допомогло. Олівці ламалися. Зошити губилися. Влад заявив, що система освіти застаріла й не має жодного стосунку до реального життя, тому робити домашку — стратегічна помилка. Даніель погоджувався, але з іншої причини: йому просто було лінь. 

— Мені темно, — хникав він. 

Назар приніс з кабінету керуючого настільну лампу.

— Мені тут шумно, — почулося за мить.

Назар закрив до них двері.

— Кола розлилася на книжку з математики, — пролунало крізь шпарину. 

Назар ловив на собі погляди колег. Хтось співчував. Хтось тихо радів, що це не його проблема. А хтось навіть намагався робити дітям зауваження, через що отримував наганяй від самого Назара, бо ж тільки він має право сваритися на своїх братів. 

Руки працювали автоматично, голова — з перебоями. Вперше за довгий час на цій роботі йому стало важко не тільки фізично, а й морально. Бо кафе більше не було місцем, де можна сховатися від дому. Дім прийшов на роботу разом із ним.

Якось він таки дожив до кінця зміни. Його вже не лякала відсутність світла чи доступу до вбиральні. Він мріяв скоріше повернутися додому, розігнати молодших по кімнатах та зачинитися у своїй. Якщо вистачить сил, то прийняти душ. 

Вже за звичкою він набрав їжі. Цього разу не пакував з собою, а виклав на тацю точно так, як подавав гостям. Хотів вразити Даніеля, бо ж той нещодавно скаржився, що всі діти ходять з батьками у кафе, а він їсть тільки вдома. От, нехай відчує себе гостем закладу. 

Тримаючи тацю, плечем штовхнув двері підсобки. Морально підготувався до чергової хвилі скарг. Але там було тихо.

Даніель спав, згорнувшись калачиком просто на ящиках, обіймаючи рюкзак, ніби подушку. Влад сидів, спершись спиною об стіну, з опущеною головою. У руці він стискав скручений у трубочку зошит. 

Назар завмер на порозі.

Він мав би відчути полегшення — вони тут, цілі, не ушкоджені, ще й не несуть загрози оточуючим. Але замість полегшення прийшло інше — укол провини. Гострий та болючий. Діти не повинні спати на лавці. І не повинні вчити уроки серед паків серветок та ящиків з газованкою. Вони мають бути вдома, у теплі, комфорті й турботі. 

Він тихо поставив тацю на саморобний стіл та кілька секунд дивився на них. На брудні кеди, на подряпані руки. На дитячу позу Даніеля та зовсім по-дорослому насуплені брови Влада. Якби він побачив таке у фільмі, то сказав би, що цих дітей потрібно терміново вилучити!

Стоп. Фільм. 

— Чорт забирай… — Назар згадав, що й досі не купив квитки у кіно. 

Він обережно присів біля Влада. Дістав мобільний та відшукав в інтернеті сайт кінотеатру. Спершу хотів обрати найдешевший, але потім розкошелився на той, що знаходиться у центрі міста. 

Обрав вечірній сеанс. Фільм — байдуже який, аби тільки тривалістю менше трьох годин. Місця у самому центрі залу. 

Потім написав Аврорі. Коротко, сухо. Навіть без привітання. Його повідомлення виглядало так, наче він шпигун, який передає таємні координати. 

Відповідь прилетіла миттєво:

“Привіт! Добре, чекатиму тебе біля входу”

А потім ще одне:

“У вас все нормально?”

По спині Назара пробігли мурашки. Або Аврора щось відчувала, або його сім’я викликала у неї стійку асоціацію з халепами та негараздами. В обидвох випадках це було фігово. 

“Так, все гаразд”, — натиснув «надіслати» й на мить затримав палець над екраном. Брехати було легко. А от жити з цією брехнею — значно важче.