7.1

Поки Аврора розмірковувала про готовність узяти кота, Назар думав про свою готовність лягти у психушку. Він вже не витримував. За годину мав би бути на роботі, а вдома сталася чергова катастрофа. 

Влад раптом відчув страшний дискомфорт через зламану розетку біля ліжка. Вона не працювала роки з три, проте тільки зараз стала критично необхідною. Тож він, недовго думаючи, знайшов відеоінструкцію на Ютубі та вирішив полагодити її. Обережність — для слабаків, попереднє вимкнення електрики на щитку — також. В результаті його шандарахнуло током, а зі стіни вилетів такий феєрверк, який навіть на День Незалежності не побачиш.

Будинок поринув у пітьму. 

Дядько Сем злякався, зібрав манатки та втік. Даніель розплакався, бо саме збирався на приставці. Назар… Назар намагався визначити, звідки у їхньому домі взялася приставка. Він її не купував, а відтак існувала висока ймовірність, що незабаром у двері постукають її власники. Або поліція. 

— Все нормально, консоль не крадена, — запевнив Влад, прикладаючи до обпечених пальців лід. Його руки й досі тремтіли, око сіпалося, але він запевняв, що почувається навіть краще, аніж до удару током. Просто збадьорився. — Я дещо обміняв, щоб отримати її. 

— Що? — ще більше напружився Назар.

— Газонокосарку. 

— Ти здурів?!

— Ні. Я все передбачив, — Влад закинув кубик льоду у рот та розгриз його. — У мене є кенти, які коситимуть нам газон безкоштовно. Вони мені заборгували. 

— Скільки разів я казав, що ви не маєте права продавати речі, які не купували?!

— Ніхто нічого не продавав, — розвів руками. — Це був обмін. Відчуваєш різницю? 

Зрозумівши, що приставки ніхто не забере, Даніель трохи заспокоївся. 

— Я хочу в туалет, — заявив він. 

— Ну то йди. У чому проблема? 

— Там темно. Я боюся темряви, ти мав би це знати…

— Не закривай дверей. 

— Тоді я не зможу розслабитися…

— Нехай Влад піде з тобою, це ж через нього стався блекаут. 

Влад насупився. 

— Я не нюхатиму його какашки! — рішуче заявив він. 

— Ще й як нюхатимеш, і робитимеш це аж поки мені не вдасться повернути світло! Ще й електрика не встигаю викликати… Ну чому з вами стільки проблем?! ЧОМУ?!

— Навіщо нам електрик? — хмикнув Влад. — Я сам все полагоджу. Треба лише розібратися, як залізти у будку трансформатора.

— Нізащо. Чуєш? НЕ ЛІЗЬ ДО ТРАНСФОРМАТОРА, — повторив, наголошуючи кожне слово. — Бо це СМЕРТЕЛЬНО небезпечно. А твій похорон буде дорожчим, ніж послуги електрика. 

— Та добре, добре. Розкричався…

Влад схопив Даніеля за рукав та потягнув у напрямку вбиральні.

— Ти вже надто дорослий, щоб боятися темряви. Міг би просто узяти ліхтарик…

— А ти міг би не гратися з електрикою! — пробурмотів у відповідь Данік. 

Назар кілька разів клацнув вмикачем, сподіваючись, що світло магічним чином повернеться. Та де там… звідки узятися добрій магії у його паскудній реальності? Що тепер робити? Роботу пропускати не можна. А залишати братів у темному будинку — це змиритися з високою ймовірністю, що вони почнуть палити свічки та влаштують пожежу. 

— Назаре! — пролунали стурбовані голоси. — Тут щось… щось не так з унітазом. 

— Що з ним не так? — прогарчав Назар крізь зціплені зуби.

— Він… Не змивається. Ми три рази натиснули, а воно лізе назад… Йой! Потрібна допомога! Швидко!

Назар схопив подушку з дивана, приклав її до обличчя та закричав у неї. Психлікарня у його уяві виглядала все привабливішою.Тиша. Білі стіни. Чистота. Ніхто не тріпає йому нерви. Не просить грошей та їжі. Максимум — поцікавляться, як він себе почуває. І це, чорт забирай, було б так приємно. Вже давно ніхто не цікавився, як він…

— Даніелю, ти знову змив наповнювач для котячого туалету в унітаз? — заскиглив, прямуючи до вбиральні. — Ти, бляха, знову це зробив? 

— Ні. 

— Зізнавайся!

— Це він! — здав брата Влад. — Я бачив на власні очі. Ще й попередив, що так робити не варто. 

— Брехун! Ти сказав, головне, аби Назар не бачив!

Судячи зі звуків, почалася штовханина. Назар вичекав пару хвилин, аби вони встигли дати одне одному прочуханки замість нього. Лише після цього відкрив двері.

— Ви двоє покарані! — промовив, уникаючи необхідності дивитися на те, що лізло з унітаза. — Перевдягніться у щось чисте і візьміть портфелі з домашнім завданням. Сьогодні ви поїдете на роботу разом зі мною. Будете сидіти у підсобці і всю зміну робити уроки!

— Мені нічого не задавали! — заявив Влад. 

— А якщо я зателефоную учительці? 

— То почуєш багато неприємного. Воно тобі треба? 

Назар спопелив брата поглядом. 

— Даю п’ять хвилин на те, щоб ти дізнався домашку та зібрав речі, — промовив таким голосом, що й сам злякався.  

— А книги мені де брати? 

— У тебе немає підручників?! Другий семестр йде до завершення, Владе!

— Ну. Так нащо мені вже ті книги?! Не встигнеш озирнутися, а там і канікули…

Намагаючись стримати роздратування, Назар розвернувся до іншого брата. 

— Даніелю, у тебе хоч є книги? 

— Звісно, — кивнув малий. — Я, між іншим, добре вчуся.

— Молодець, — промовив, пишаючись молодшим. А потім згадав, що через нього, наступний ранок він проведе з вантузом у руках, і ця секундна ніжність минула без сліду. 

Зачинивши будинок, він із братами поплентався до автобусної зупинки. Інтуїція підказувала, що цей робочий день буде важким. Але що вдієш? Залишити їх одних — не варіант. Сем точно не повернеться у будинок, де немає ані електрики, ані туалету. А адекватних дорослих, які б могли приглянути за ними, він не знає. 

У такі миті Назар уявляв, як склалася б його доля, якби він не став вмовляти дядька оформити опіку ще й над малими. Їх могли б усиновити хороші люди. Він би бачився з ними на вихідних, а сам би жив на орендованій квартирі недалеко від університету. Навчався б, ходив на пари. Можливо, навіть, мав би якесь хобі… Він би жив своє життя, і воно було б прекрасним.