7.

Аврора йшла вулицею, намагаючись привести думки до ладу. Це виявилося складніше, ніж вона очікувала. Її переповнювали враження: від дивної, але неймовірно милої прощальної церемонії, від людей, які були присутніми на ній, а, головне від хлопця, який випадково потрапив до її життя. 

Назар. 

Вона спробувала зрозуміти, чому він так її зачепив. Не в романтичному сенсі — ні. Швидше, як головоломка, яку хочеться розгадати. Він знову виглядав втомленим. Змученим, ніби життя постійно на нього нападає, а він навіть не встигає ставити блок. Завжди напружений, завжди насторожі, завжди готовий до чергової проблеми. І водночас — впертий, саркастичний і абсолютно не зацікавлений у тому, щоб справляти гарне враження.

Для неї це щось нове, незвичне… в якоюсь мірою навіть екзотичне. 

Більшість хлопців поруч із нею намагалися бути кращими, ніж вони є: голосніше сміялися, розповідали вигадані історії, грали ролі. А цей — навіть не пробував. Не виказував ані найменшої зацікавленості. 

А його рідні…

Аврора хмикнула.

Це не сім’я, а якийсь соціальний експеримент. Таке враження, що їх спеціально зібрали під одним дахом, аби дослідити, як швидко така компанія викличе системний колапс. Вони геть різні. Кожен — маленька катастрофа, та водночас настільки дружні, що аж трохи заздрісно.

Дівчина зайшла до торгового центру і попрямувала до кав’ярні, де мала зустрітися з Лізою. Перетинаючи фуд-корт, вона звернула увагу на яскраву вітрину з курячими крильцями та картоплею фрі. Чи не тут працює Назар? Раптом вона уявила себе на побаченні у такому закладі. За пластиковим столиком — із жирними пальцями, плямою кетчупу на серветці й відчуттям власної меншовартості. Від цієї картинки її аж пересмикнуло. Вона сповільнила крок, замислившись: чи існує бодай одна дівчина, яка щиро, з радістю пішла б на таке побачення? 

Напевно, так. Але для цього треба бути дуже сильно закоханою. А вона… ніколи не була. Власне, Аврора сумнівалася, що колись узагалі закохувалася по-справжньому. Їй подобалися деякі хлопці, вона зустрічалася з ними. Інколи ці стосунки затягувалися на рік-два. Але щоб метелики у животі, і серце у п’ятах… ні, такого не було ніколи. Може, її організм взагалі не здатен на подібні хімічні реакції?

Ліза сиділа за столиком біля вікна, обіймаючи величезний стакан айс-лате. Коли вона побачила Аврору, то одразу підняла руку.

— Нарешті! — вигукнула. — Я вже встигла придумати три сценарії, чому ти запізнилася. У двох із них фігурували хлопці, а у третьому — кримінал.

— Ти дивишся забагато серіалів, — усміхнулася Аврора, сідаючи навпроти.

— Можливо, — Ліза примружилася, вдивляючись в обличчя подруги. — У тебе все добре?

— Так, а чому питаєш? 

— Бо ти якась… задумлива. 

Аврора відкрила меню та поставила його, як ширму між собою та подругою. Спробувала налаштувати міміку, аби позбутися тієї самої задумливості та повернути вираз безтурботності. Спершу вона збиралася розповісти Лізі про Назара та його дивну сімейку. Власне, заради цього й покликала її — хотіла попліткувати. Але тепер це бажання зникло. Вона була готова говорити про що завгодно, та тільки не згадувати своїх нових знайомих. 

Не тому, що соромно.

І точно не тому, що боїться осуду, мовляв, зв’язалася з поганою компанією. 

А тому, що все це — Назар, його брати, їхній будинок, абсурдні розмови, дивні ситуації — здавалося чимось надто… інтимним. Ніби це аж ніяк не історія для переказу, а щось цінне та особисте, яке варто зберігати у таємниці. Вона не хотіла, щоб усе це перетворилося на анекдот.

— Ну? — Ліза постукала нігтем по столу. — Що замовлятимеш? 

— Все добре, — автоматично відповіла Аврора.

— Рорі, ти мене лякаєш.  

— Що? Чому? — посміхнулася. — Я просто… Я буду теж, що й ти.

За кілька хвилин перед Авророю з’явилася ще одна склянка. Вона зробила ковток приторного карамельного напою, у якому сиропу було більше, ніж самої кави. 

— Як ти п’єш таку гидоту? — запитала, витираючи рот серветкою. 

Ліза знизала плечима. 

— Я люблю солодке. Мені ж не треба берегти фігуру для конкурсів краси, — погладила себе по животу. —  До речі, коли у тебе стартує підготовка до міського конкурсу? 

— За місяць. 

— О, це чудово! Значить, я скористаюся вікном можливостей до початку твоєю нервової заклопотаності, та запрошу тебе баскетбольний матч!

— Що? — Аврора ледь не подавилася кавою. — Відколи ти любиш баскетбол? 

— Відколи випадково потрапила у чоловічу роздягальню та побачила гравців нашої університетської збірної. 

— Голими? 

— Частково. 

— І що там? Є цікаві рельєфи?

— Ще й які! Тим паче ти дуже подобаєшся їхньому капітану… Тимур постійно розпитує про тебе. Ти ж в курсі, що він теж намагався купити побачення з тобою?

— Угу. 

— Було б круто, якби ти зустрічалася з ним, а я з кимось з його команди. Тільки уяви: ми б могли разом ходити на ігри, вболівати за своїх хлопців, тусити всі разом на вечірках. У всіх нас були б спільні інтереси. Це ж так круто! Просто як у фільмах! — вона говорила це з таким натхненням, що забула про дихання. Останнє речення озвучила майже без повітря у легенях. — Я все продумала. Ми підемо разом. Після гри підійдемо до гравців, аби привітати їх з перемогою… ну або підтримати після програшу, залежно від ситуації. Тимур обов’язково заговорить з тобою, а оскільки поряд з ним будуть інші гравці, то він познайомить мене з кимось із них. Він точно це зробить, аби хтось відволік мене, і я не заважала вашому спілкуванню. Рорі. Рорі, ти взагалі слухаєш мене?

— Так, — Аврора відставила склянку. Вона й не помітила, як випила всю каву. — Я оце подумала…

— Що мій план ідеальний? 

— … що напевно я таки заведу кота. До собаки ще не готова, а ось кіт… З котом я впораюся.