6.1

Коли Щурика закопали, і похорон був офіційно закінченим, настала ніякова пауза. Назар волів, щоб Аврора якомога швидше пішла, але не міг сказати це прямо. Сподівався, що вона сама не захоче затримуватись. 

— Чай, кава… поминки? — запропонував замість брата Даніель.

— Та ні… Я поспішаю, — відповіла Аврора на щастя Назару. Саме це він і хотів почути.

— Тоді просто зазирни у дім, бо там сьогодні прибрано. А іншої причини заманити тебе туди, щоб ти це побачила та оцінила, ми не знаємо, — прямо промовив Влад. 

— Прибрано? — дівчина перепитала з таким подивом, що Назар від сорому захотів бути закопаним разом із Щуриком. — Серйозно?

— Так, Назар постарався. З самого ранку розгрібав завали. Купу сміття виніс! Все навіть не помістилося у наш контейнер, і довелося потайки нести до сусідів. 

— Напевно, він хотів реабілітуватися перед тобою, — припустив дядько Сем. 

— Все не так… — пробурмотів Назар, — Тобто, мені було неприємно, що ти побачила такий безлад, але я прибирав не з тієї причини. То було… планове прибирання.

Аврора закотила очі.  

— Той, хто складав цей план, має знати, що прибирання можна робити частіше, ніж раз на два роки, — промовила вона. 

— Ми прибираємо частіше, — запевнив Сем. — Кожного разу перед візитом соціальних служб. 

Дядько спіймав благальний погляд Назара і зрозумів, що йому краще замовкнути. 

— То ти подивишся на нашу чистоту? — ще раз запитав Даніель. — Вона дуже швидкоплинна. 

— Тобі ж сказали, що на це немає часу, — відповів замість Аврори Назар. Потім обернувся до неї. — Замовити таксі? 

— Ні. Я зустрічаюся з подругою у торговому центрі. Тут недалеко, тому пройдуся пішки. Назаре, можна тебе на пару слів? 

— Так, звісно. 

Аврора попрощалася з хлопчиками та дядьком Семом. Ті не хотіли так швидко відпускати її. Якимсь дивом навіть змусили дати обіцянку, що вона прийде у гості знову. Назару залишалося сподіватись, що ця обіцянка — лише брехня для ввічливості.

Нарешті вони залишилися самі. 

— То про що ти хотіла поговорити? Якщо це стосується побуту та прибирання, то не варто й починати. Я розумію масштаб проблеми та намагаюсь боротися з нею. Але, розумієш… Цей будинок наче проклятий! Його неможливо тримати у чистоті. Під його дахом живуть люди, які не створені для затишку. Сем — творча особистість. Такі приземлені речі, як прання чи виніс сміття його не обходять. Влад — бандюк малолітній, він постійно трощить вікна, влаштовує дрібні пожежі та приводить додому людей з сумнівною репутацією. А Даніель… він взагалі вирішив перетворити цей будинок на Ковчег, і тягне туди тварин з усього міста. 

— Я хотіла поговорити про побачення, — тихо промовила Аврора.

— А… Точно. Побачення. 

— Ти ж не передумав?

— Наче у мене є вибір… 

— Вибору у тебе немає. Хочеш грошей, то маєш зустрітися зі мною на вихідних. 

Назар похитав головою.

— На вихідних я працюю, — з сумом відповів він. 

— А у будні? 

— Теж. Але у будні в мене тільки одна робота, а у вихідні — дві. 

— Ого… як ти з цим справляєшся? 

Хлопець нервово засміявся.

— Поглянь на мене. Невже схоже, що я справляюся? 

— І то правда… Ти виглядаєш так, наче переніс важку хворобу. Тобі треба відпочити.

— Відпочину, коли Даніель закінчить школу. Але повертаючись до побачення… післязавтра можемо зустрітися. 

— Не впевнена, що мені вдасться забронювати столик у ресторані… там велика черга. 

— Можу назвати тисячу закладів, де бронювати столик взагалі не треба. От, наприклад, закусочна, де я працюю. Було б дуже зручно — я б відлучився на пару хвилин, зробив би фото з тобою і міг би повернутися на кухню. Ідеально!

Аврора ображено здійняла підборіддя. 

— Я не ходжу на побачення у закусочні! — промовила з категоричністю, якій не наважився б заперечити навіть Назар. — І взагалі… це буде виглядати доволі дивно. Хлопець, який виклав за цю зустріч стільки грошей, не поведе мене у забігайлівку. 

— А по-моєму навпаки логічно — він віддав останнє, аби побачитися з тобою. У нього банально не залишилося грошей ще й на ресторан. 

— Назаре, а ти часом не знахабнів? Мало того, що я плачу тобі, так ще й збираюся нагодувати у пристойному ресторані. А ти все одно знаходиш причини для невдоволення. 

— Вся ця ситуація — суцільна причина для невдоволення…

— Тут згодна… — зітхнула Аврора. — Гаразд, а як щодо кіно? Можна купити квитки на останній сеанс, щоб ти встиг після роботи. Ми ж не зобов’язані йти у ресторан. А побачення у кінотеатрі — це класика. 

— Така ідея мені подобається. 

— Чудово! Тоді післязавтра. Я куплю квитки та напишу тобі точний час. 

Назар зібрав крихти власної гідності та заперечив:

— Я сам куплю квитки. 

— Не варто…

— Я не настільки лузер, що навіть кіно не можу собі дозволити, — промовив, розправивши плечі. Потім прикинув у голові свої статки та нагальні витрати. У ці фінансові розрахунки кіно аж ніяк не вписувалося, але Аврорі про це знати було не обов’язково.  

— Ну гаразд, — кивнула вона. — Тоді з мене попкорн.

— Домовилися, — Назар нарешті щиро посміхнувся. Десь у глибині душі він відчув полегшення. — І ще… дякую, що прийшла на похорон. 

— Мені було цікаво. 

— А щодо домашнього улюбленця… Раптом захочеш завести тварину, то можеш узяти когось із наших. 

— Я все ж таки утримаюсь. 

— Шкода… Та якщо передумаєш…

— Назаре, я розумію, що ти намагаєшся позбутися тварин, але мене у це не вплутуй. Ліпше розмісти оголошення в інтернеті. 

— Нізащо. Даніель цього не пробачить. Краще нехай він живе тут зі своїми котами й собаками, аніж знову образиться та втече з дому. 

— У вас і таке бувало?!

— Повір, у нас бувало і гірше.

— Тоді навіщо ти пропонуєш його тварин мені? 

— Бо тоді він віддасть. Ти йому подобаєшся.