6.

Назар до останнього молився, аби вона не приїхала. Нехай би передумала. Нехай би у неї зламався ліфт. Загубився телефон. Нехай би на землю впав гігантський метеорит чи почалася міжгалактична війна. Що завгодно, аби тільки Аврора трималася якнайдалі від його сім’ї. Нові люди — це завжди небезпека. Це осуд, повчання, непрохані поради. Це спроби допомогти, які часто обертаються проблемами. 

Та всесвіт ніколи не був поблажливим до Назара, тому й цього разу вирішив посміятися з нього. Аврора навіть не запізнилася. 

Біля подвір’я зупинилося таксі. З нього вийшла дівчина у короткій чорній сукні, високих чоботах та шкіряній куртці. У руках вона тримала мініатюрний букет червоних хризантем. Вона була гарною, і Назар мав це визнати. Настільки гарною, що аж ніяк не вписувалася у картину його паскудного життя. 

Назар відставив лопату. Він саме закінчував копати яму, у яку б помістилася коробка з-під взуття. Видихнув, розправив плечі. Спробував видушити з себе посмішку, проте не зміг. Власне, які можуть бути посмішки на похоронах? Сьогодні його похмурий вираз обличчя був цілком виправданим. 

— Тобі було необов’язково приїжджати, — промовив він, виходячи на зустріч Аврорі. 

— Ти завжди такий милий з гостями? 

— Я маю на увазі, що цей похорон — це не така вже й важлива подія. Якщо чесно, я навіть не знав, що той щур у нас жив. 

— Мене Даніель запросив. Я не змогла йому відмовити. 

— Застосував свій прийом нещасних оченят? 

— Це ти про що?

— Він дивився на тебе так, наче ти — його остання надія. Наче від твоєї згоди залежить чи не буде розбите його маленьке дитяче серденько. Я вгадав? 

— Власне… щось типу того. 

— Не ведися, бо не встигнеш отямитися, як стоятимеш у магазині та платитимеш за його забаганки. У нього циганська кров, він вміє розвести на гроші. 

— Поки що на гроші мене розвів тільки ти, — з докором зауважила Аврора. —  У тебе теж циганська кров?

— Ні. Мій батько був байкером. А батько Влада — чи то барменом, чи то поліцейським. Наша мати й сама не знає. 

Назар змусив себе замовкнути. Він сам не розумів, з якого це дива вирішив викласти цій дівчині увесь свій ганебний родовід. Зазвичай такі речі були табу. Напевно, він просто не виспався, а тому язик озвучував те, що мозок не встиг проаналізувати. 

— Аврора! — вигукнув Даніель, вибігаючи на двір. — Ти приїхала! Тепер Влад винен мені сотку, бо заклалися:  він ставив на те, що ти не приїдеш.

— Хіба я могла, — Аврора посміхнулася так ніжно, що навіть у Назара тьохнуло серце. 

Хоча, можливо, у нього тьохнуло з іншої причини…

— У Влада є сотка? — перепитав він. — Тоді якого біса він просив гроші на обід у школі?!

— Могила готова? — запитав Даніель, змінюючи тему. — Можна починати? 

— Так. Покінчимо з цим нарешті. 

— Одну хвилину! Я лише покличу Влада та прихоплю покійного, він якраз розмерзся!

Аврора стала біля ямки. Вона намагалася залишатися серйозною, але очі видавали її бажання розсміятися. 

— Вибач… — прошепотіла вона. — Напевно, я нервую. 

— Ти що, ніколи не ховала домашніх тварин? 

— Ні. У мене ніколи не було тварин.

— Тобто?! — Назар вигукнув це занадто голосно, тому прозвучало як докір. — Навіть якого хом’яка задрипаного? 

Аврора похитала головою.

— Ані задрипаного, ані нормального. У моєї мами алергія на шерсть, тому ми не заводили домашніх улюбленців. Хоча… на хутряні шуби у неї алергії немає… — Аврора ширше розплющила очі. Бо її осяяло. — Здається, все дитинство мене дурили. Чорт…

Влад вийшов на вулицю. Поставив на верхню сходинку портативну колонку. 

— Вони ж не будуть вмикати музику? — заскиглив Назар. 

Вони увімкнули музику. На щастя, хоча б не похоронний марш, а просто ліричну мелодію, під яку навіть поховання таргана здавалося б страшенно трагічною подією. 

Першим йшов Даніель, він урочисто ніс у руці коробку з-під кедів. Емблема магазину була заліплена зображенням пацюка, яке він вирізав з рекламного буклета служби дератизації. Яка сумна іронія!

За ним крокував Влад. Намагаючись максимально підіграти молодшому брату, він вдавав розпач і навіть кілька разів показово шмигнув носом, немов схлипує. Насправді Влад не вирізнявся емпатією. Він радше зарядить кулаком під ребра, “щоб боліло не на душі, а в іншому місці”, аніж поспівчуває. Даніель — єдина людина у світі, заради якої він був готовий зробити з себе посміховисько. 

— Я думала, що ваша мама не живе з вами… — прошепотіла Аврора, коли побачила, що слідом за Владом на вулицю вийшла висока елегантна леді. 

Назар стиснув руки у кулаки. Тільки цього позориська йому не вистачало!

— Це не мама, — процідив він. — Це наш дядько. 

Аврора нічого не відповіла. Їй знадобилося кілька хвилин, аби прийти до тями та зрозуміти, що Назар не жартує. 

— Саманта, — леді простягнула руку для привітання з Авророю. Її долоня була широкою та міцною, як у чоловіка. 

— Взагалі-то його звати Сем, — ледь чутно промовив Назар. А потім голосніше, аби це почув і дядько додав: — Але сьогодні він чомусь вирішив бути у своєму сценічному образі. 

— У Сема не було чистого чорного одягу, — пояснив дядько доволі басистим голосом. — А у Саманти був цей розкішний трендовий костюм-трійка. 

— Костюм дійсно класний, — кивнула Аврора, яка нарешті вийшла з заціпеніння. — У вас гарний смак. 

— Моя люба, — на обличчі дядька з’явився непідробний захват. — А ти мені подобаєшся! Ми знайдемо спільну мову. 

Назар кашлянув, приховуючи чітке:

— Ніколи. 

Ти часом Даніель поставив коробку з померлим біля ями. Відійшов на два кроки та порівнявся з присутніми. Всі замовкли, опустили голови. 

— Ми зібралися тут сьогодні, щоб попрощатися з Щуриком… — почав він урочисто, і Назар уже зрозумів, що це надовго. — Він був не просто щуром. Він був… особистістю. Коли ми познайомилися, він був хворий, смердючий і дуже злий. Але я знав, що це не його провина. Просто життя було несправедливим до нього. Як і до багатьох із нас. Він не кусався. Ну… майже. Один раз. Але то був нервовий зрив, я його розумію. Ми всі іноді можемо спихонути.