5.1

Наступного дня Назару довелось помінятися змінами на роботі. Ні, не тому, що він мав бути присутнім на траурній церемонії. А тому, що туди прийде Аврора Кім. Катастрофа неминуча. 

Він прокинувся раніше, ніж зазвичай. Настільки рано, що сонце тільки-но почало сходити, і не встигло розігнати сутінки у будинку. Кілька хвилин лежав, дивлячись у стелю. Спостерігав за павуком, який закінчував будівництво своєї дачі на люстрі — його основне житло знаходилося біля вікна. Він (Назар, а не павук) збирав залишки сили волі, аби змусити себе вилізти з-під ковдри. Порахував до десяти, позіхнув, потягнувся і таки підвівся. 

— Добре… — пробурмотів, натягуючи футболку. — Треба братися до справ. 

Першим пунктом його планів було прибирання. Він не прагнув справити гарне враження на Аврору, просто більше не хотів червоніти через те, що його сім’я — свині. Треба було бодай трохи навести лад у домі. 

Хлопець спробував залучити до цього й братів. Спустився на поверх нижче, штовхнув двері першої спальні. То була кімната Влада. Вона виглядала як штаб-квартира малолітнього злочинного генія. Уздовж стін стояли рогатки, саморобні кийки, якісь металеві прути з ізоляційною стрічкою, коробки з гайками, цвяхами й іншими дрібницями, що явно мали стати зброєю майбутнього. Було відчуття, що тут не сплять — тут готуються до повстання. А найнебезпечнішою у його арсеналі була хімічна зброя масового ураження у вигляді брудних шкарпеток різного ступеня токсичності. 

— Влад! — вигукнув, не наважуючись зайти всередину. — Гей, прокидайся! Ти чуєш мене? 

Він точно почув, проте не відреагував. Лише перевернувся на інший бік, бурмочучи собі під ніс якусь суміш з матюків та проклять. 

Назар зітхнув. Він і так несильно розраховував на цього ледаря. Добре, що є запасний варіант — ще один брат. Попрямував до кімнати Даніеля. 

Повітря там було густим та вологим, як у теплиці. Малий спав в оточенні своєї зграї. Два коти на подушці, величезна псина у ногах, ще одна собака біля ліжка. Там було жарко, смерділо тваринами, але принаймні більш-менш чисто. Якщо прибрати звіринець, то в цю кімнату навіть можна пускати гостей. 

— Малий, — Назар зробив пару кроків до ліжка, але собака загарчала, не дозволяючи підходити ближче, аніж на відстань витягнутої руки. — Даніку, треба вставати. 

— Ні… я не готовий. 

— Ми маємо прибрати у домі до приходу Аврори. 

— Угу. Але без мене… Я в жалобі, — він навіть не розплющував очі. — Мені потрібен час, аби побути наодинці зі своїми котами… тобто, думками. 

— І скільки часу тобі потрібно? 

— Пару годин. Спущуся, коли буде готовий сніданок. 

Назар зціпив зуби. І цей туди ж! З кожним роком його вплив на братів ставав дедалі слабшим. Ще трохи, і він геть втратить авторитет. 

Надія розжитися помічниками згасла. Він усвідомив, що програв цю битву ще до її початку. Саме в цей момент повз нього, човгаючи капцями, проплив дядько Сем.

— Ранку… — пробурмотів він.

Назар перегородив йому шлях. 

— Ти куди? 

— Назад у ліжко. Я лише вийшов попити води.

— Добре, що ти вийшов. Значить, вже на ногах і готовий прибирати!

— Що?! Ні, — закліпав сонними очима. — Я до самого ранку був на сцені. Мені треба відновити сили. 

— Відкривати рот під фонограму і дупою крутити — це не вагони розвантажувати. Відновишся потім. 

— От завжди ти так… Важка людина. У тобі немає відчуття прекрасного.

— І звідки йому узятися, якщо ми живемо у домі, який схожий на смітник? Тримай, — тицьнув дядькові у руки сміттєві пакети. — Треба навести лад на першому поверсі, бо сьогодні сюди знову прийде Аврора. 

— О… А вона тобі сподобалася! Ще б пак, така красуня...

— Ні. 

— Інакше ти б не намагався справити на неї гарне враження. 

— Чхати мені на її враження. Я просто не хочу, щоб вона накатала заяву до соціальної служби. 

Дядько Сем уважно подивився в очі Назара, немов намагався зрозуміти бреше той чи ні. Зробив якісь висновки, і задоволений ними кивнув. 

— Добре. Я беруся за вітальню, а ти — кухню. І дай мені якісь рукавички, не хочу псувати манікюр.

Вони прибирали, як могли. Назар — з відчаєм у серці й фанатизмом людини, яка намагається врятувати репутацію, якої в неї ніколи й не було. Сем — з артистизмом, драматично зітхаючи, піднімаючи кожен предмет так, ніби це принижувало його гідність. Кілька разів він губився в процесі, бо починав приміряти знайдений одяг, оцінювати його у дзеркалі й вдавати, що він на подіумі. Проте навіть від такого напарника Назар відчував підтримку, і це його підбадьорювало. 

Частину сміття вони викинули, частину — посортували, частину — просто засунули в шафи, ящики й коробки, аби розібратися з ним потім. Підлогу протерли старою дерев’яною шваброю за светром Влада. Щедро додали миючого засобу і навіть трохи гелю для душу, аби краще пахло. За дві години дім уже не виглядав як місце з кримінальної хроніки.

Коли брати спустилися на сніданок, вони завмерли на сходах. Обидва. Довго дивилися, кліпали, і навіть вщипнули одне одного, аби переконатися, що не сплять. А потім їхні обличчя осяялися щирим захватом — таким, наче в домі щойно зробили капітальний ремонт, а не просто прибрали. Влад обережно ступив на підлогу, немов боявся зруйнувати магію.

— Ну ніхріна собі! Щоб я здох… Не знав, що у нас стільки місця! 

 Даніель від емоцій ледь не заплакав.

— Аврора буде задоволена, — промовив він.

— Це не заради Аврори! — вкотре заперечив Назар, проте вже й сам не був у цьому впевнений. Власне, якби не Аврора, то він би відкладав це прибирання до літа. — Просто… давно треба було навести тут порядок. Заради нас. Не заради дівчини. 

— Він бреше, — відказав Сем. 

— Це очевидно, — посміхнулися брати.