4.1

Пакет разом із тим, що лежало у ньому, каменем впав на підлогу. Аврора не була впевненою, проте їй здалося, наче вона побачила лапки та білу шерсть.  

— А, чорт! Ми геть забули про нього. 

— Про кого? — дівчина відійшла від пакета. Почувалася так, немов опинилась на місці скоєння злочину. Треба викликати поліцію. Чи ДСНС. Чи санепідстанцію. Не важливо, аби тільки хтось приїхав на допомогу, бо її психіка вже не витримувала. 

 — Про щурика, — спокійно пояснив Даніель, наче наявність щура у морозилці — звична річ. 

Хлопчик присів, дбайливо підняв задубіле тіло тварини. З пакета досі стирчав рожевий хвіст та маленька лапка. Це було настільки огидно, що до всього Аврора почала перейматися, аби її не знудило. Вона й живих щурів недуже любила, а вкритих льодовою глазур’ю — тим паче.  

— Постривайте… а це часом не той щур, якого ви вкрали на кафедрі екології? — запитала вона. 

— Це Данік його вкрав! — відразу зауважив Влад.  

— Мій вчинок не можна називати крадіжкою! — дещо ображено відказав Даніель. — Я його врятував. Він сидів у акваріумі, в якому неможливо дихати! Ті професори — бовдури. Вони викладають екологію, а не знають, що щурів не можна тримати в акваріумах. А тим паче не можна ігнорувати їхні хвороби. До того ж смертельні…

— Він не просто мертвий, а ще й хворий? — голос Аврори піднявся дві октави. — Поряд з продуктами?! Та ви з глузду з'їхали!

— Його хвороба не заразна. Це рак. У нього була велика пухлина на животі. Біля правого яєчка, — Даніель спробував розгорнути пакет, але той примерз до тварини. — Показати тобі? Тут трохи видно…

Аврора відскочила ще на кілька кроків. 

— Ні. Будь ласка, я довіряю твоїм знанням з онкології. 

Влад закрив морозилку, шкарпеткою протер сніг на підлозі. 

— Цей щур доживав своє життя, у найкращих умовах. Він так смердів, що коти навіть не думали полювати на нього. Тому вільно ходив по дому, гриз шпалери та дроти, спав у зимовій шапці Назара… Він провів тут найкращий місяць свого життя, — розповів він. — Як на курорті. 

— Ми хотіли поховати його, але були сильні морози… Земля промерзла і викопати нормальну могилу стало дуже проблематично. От Влад і запропонував зберегти його до весни. 

— У морозилці! — Аврора досі була шокована. 

— Я гуглив, як правильно зберігати трупи, — відповів Влад. — Морозилка — найкращий варіант. Вона як морг.

— Але у морзі поряд з трупами не зберігають вареники! — вона повільно видихнула. — Слухайте, це не діло. Цього щура не можна повертати до холодильника. Ви повинні нарешті закопати його. 

— Згоден, — кивнув Даніель, не припиняючи гладити кістляву лапку тварини. — Настав час влаштувати похорон. Зробимо це завтра? Після уроків!

— Або замість них, — запропонував Влад. — Похорон — це хороший привід пропустити школу. Коли померла бабуся моєї однокласниці, то їй дозволили тиждень відпочивати, аби прийти до тями. 

— Але ж то була бабуся… Різницю відчуваєш?

— Тоді не справедливо, що у нас немає бабусі, і ми не можемо відпочивати після її похорону. У нас горювання за щуром. Він був повноцінним членом нашої сім’ї. 

Даніель аж засяяв. Таке враження, що вони говорили не про поховання щура, а про якесь прийдешнє свято. 

— Домовились! Авроро, — він обернувся до дівчини, — ти теж маєш бути. 

— Я? Навіщо? 

— Ну… як особа, що була дотичною до життя покійного. До поганої частини його життя, але ми тебе не засуджуємо. Будь ласка, приходь! 

— Чи в тебе є важливіші плани? — промовив Влад з легким розчаруванням. 

Аврора замислилася: дійсно, що з її планів на завтра було важливішим за урочисте закопування мороженого щура у компанії двох ледве знайомих дітей. Власне, будь-що. У неї запис на стрижку та манікюр, потім кава з подругами, пілатес, басейн. Як у цей розклад втулити похорон?

Вона хотіла відмовитися. Щиро хотіла. 

Але не змогла. Не вийшло. У погляді Даніеля було забагато надії. Цей погляд діяв на неї, як гіпноз, ламаючи залишки стіни, що була між нею та цими дітьми. 

Не треба було заходити у дім. Не треба було спілкуватися з ними! А тепер маєш…

— Звісно, — зітхнула вона, подумки сварячи себе за слабкість. —  Я обов’язково прийду на похорон. 

— Тоді чекатимемо тебе завтра об одинадцятій. Дрескод — чорний одяг. Ну, ти й сама розумієш… 

Аврора кивнула. На день народження батьки подарували їй маленьку чорну сукню від Дольче Габбана. Як знали, що випаде ідеальна нагода одягнути її!

Дівчина почувалася виснаженою. Забагато вражень, як для одного дня. Вже хотіла прощатись, аж раптом почувся гавкіт собаки. Не Принцеси. Якоїсь іншої, що прибігла з другого поверху. 

А потім відчинилися вхідні двері. Додому нарешті повернувся Назар.