4.

У ніздрі вдарив дивний запах. Суміш смаженої картоплі, котячого корму, солодкуватий шлейф від зіпсованої їжі, і ще чогось, що мозок Аврори відмовлявся ідентифікувати заради збереження психічного здоров’я. Вона інстинктивно затримала подих, але швидко усвідомила, що довго так не протягне. Вирішила дихати тільки ротом. 

Далі — візуальний шок.

У вітальні стояв диван, який, судячи з вигляду, пережив як мінімум три апокаліпсиси, одну громадянську війну і котячу революцію. На ньому лежали ковдри, подушки, шкарпетки, рюкзак, чийсь кросівок і… банан. Самотній та почорнілий.

Перед диваном височів журнальний столик, завалений одноразовими стаканчиками, коробками з-під їжі, тарілками і якоюсь конструкцією з серветок, що нагадувала сучасне мистецтво.

А на підлозі лежали коти.

Не один. Не два. Вона нарахувала чотирьох. Один з них спав прямо у мисці з кормом. Інший — на килимі. Третій повільно тягнув коробку з-під нагетсів кудись у темний кут кімнати. Четвертий сидів на відстані витягнутої руки й дивився на Аврору таким зверхнім поглядом, наче не його знайшли на помийці, а її. 

— У вас… дуже… — почала дівчина, але слова ніяк не складалися в речення.

— Атмосферно? — підказав Влад.

— Точно, — кивнула вона. — Це саме те, що я хотіла сказати.

То була повна протилежність умовам, до яких вона звикла. Аврора любила чистоту і порядок. У її квартирі завжди пахло ваніллю, всі речі лежали на своїх місцях, а єдиною несподіванкою міг бути хіба що неправильно складений плед. Тут же… все виглядало так, наче настав апокаліпсис. 

Аврора все ще намагалася осмислити побачене, коли відчула на своїй руці щось тепле, вологе й абсолютно несподіване.

Вона здригнулася.

— Не панікуй, — спокійно сказав Влад. — Це просто собака.

«Просто» — було дуже оптимістичним формулюванням. Перед нею стояв середніх розмірів пес із сумними очима. Його кудлата, невизначеного кольору шерсть була збита у ковтуни. Вуха стирчали, наче роги. Передня лапа була обмотана бинтом, який явно накладали не ветеринари, а люди з фантазією та обмеженим доступом до аптечки.

Собака ще раз лизнула Аврору, тепер уже виляючи хвостом.

— Ой, матінко. Вона… вона мене облизує, — повідомила Аврора, ніби це було щось на рівні надзвичайної ситуації. 

— Бо ти їй сподобалася, — пояснив Даніель. — Так вона показує свою прихильність до тебе.

— А ще сьогодні вона показувала свою прихильність до котячого гівна, тому я раджу помити руки.

Аврора тут же забрала долоню, сховавши її у кишеню худі. Після такого їй доведеться скупатися у ванні з антисептиком. 

— Що у неї з лапою? — дівчина кивнула на бинт. 

— О, я знайшов цю нещасну біля метро, — з гордістю сказав Даніель. — Вона кульгала, плакала і просила про допомогу. Ну, не буквально, звісно. Але видно було, що їй боляче. Гадаю, вона потрапила під машину. Довелося докласти чималих зусиль, щоб привезти її додому з іншого кінця міста! От тепер лікую…

— Чим? — насторожено запитала Аврора.

— Зеленкою. Антибактеріальною маззю. Пластирем. І заспокійливими розмовами, — додав він після паузи. — Для зцілення важлива моральна підтримка. 

Собака сіла й поклала слиняву морду Аврорі на ногу. Дівчина завмерла. Вона вирішила не зізнаватися, що страшенно боїться безпритульних тварин — вони ж переносять купу хвороб! Мама навчила її не торкатися вуличних котів, не годувати голубів, а особливо триматися на відстані від собак. 

— Як її звати? — тихо запитала вона.

— Поки ніяк, — знизав плечима Даніель. — Але я хотів назвати її Принцесою.

Влад фиркнув.

— Я сказав йому, що це тупо.

— Це не тупо! — обурився Даніель. — Вона ж така красива…

“Така красива, що не приведи Господь побачити уночі” — подумала Аврора, але вголос не промовила. Їй хотілося якомога швидше піти. Можливо, навіть не варто чекати на Назара… Поговорить з ним іншим разом. Не так це вже й терміново…

Та перш ніж попрощатися з хлопцями, треба було виконати обіцяне. 

— Гаразд, — видихнула. — Давайте рятувати волосся Даніеля. 

Малий одразу напружився.

— Точно без бритви? — уточнив з підозрою.

— Без бритви, — кивнула Аврора. — Я ж не варварка. Нізащо не зріжу такі розкішні кучері. 

Вона скинула куртку. Озирнулася, шукаючи місце, куди її покласти, але зрештою вирішила просто пов’язати на поясі. Закотила рукави худі й оглянулася.

— У вас є лід?

— Ні, але є заморожені курячі гомілки, — відповів Влад. — Вони підійдуть?

— Гадаю, що так…

Вона посадила Даніеля на стілець, обережно відсунула його кучері й побачила жуйку.

— Ого… — пробурмотіла. — Вона тут давно?

— З третього уроку, — сказав малий. — Це сталося на математиці. 

Аврора приклала гомілки з обох боків пасма. Зі сторони це виглядало так, ніби вона проводить якийсь шаманський ритуал. 

— Я б руки повідкручувала тому, хто це зробив… — пробурмотіла вона собі під ніс. 

— Так і зробимо, — кивнув Влад. 

Поки жуйка замерзала, він сперся на стіну неподалік й уважно дивився на Аврору. Дівчині навіть стало трохи ніяково. 

— В реальності ти навіть гарніша, — задумливо мовив він.

— О, дякую.

— Ми не прогадали, коли обирали дівчину для Назара… — кивнув Даніель. 

— Тобто?

Малий аж засяяв, пишаючись собою.

— Це ми купили побачення з тобою.

— Ага, — гордо повторив Влад. — Ми боролися до останнього. Перебили ставки усіх конкурентів!

Аврора повільно перевела погляд з одного на іншого.

— Ви серйозно? Хіба це зробив не ваш брат? 

— Ой, — закотив очі Влад. — Назар ніколи б не наважився на це! Він тааакий нудний! Довелося все робити замість нього. 

Даніель кинув на нього суворий, осудливий погляд. 

— Ти не подумай нічого поганого про Назара. Насправді він хороший. Просто… дуже втомлений та нервовий. Йому не вистачає… щастя.