3.1

Таксі зупинилося за вказаною адресою. Назар жив у доволі великому, двоповерховому будинку. Високі вікна, обвитий плющем паркан навколо подвір’я. Воріт не було, а до самого порога вела викладена з каміння охайна доріжка. Аврора, як і всі, хто проходив повз цей будинок, навіть не підозрювала, що насправді картинка оманлива. Таке собі замилювання очей соціальним службам, які з особливою прискіпливістю вдивлялися у подвір’я, щоразу коли проїжджали неподалік.  

Дійсно. Хто може подумати, що у цьому будинку, з газоном, клумбами, садовими ліхтариками й навіть милим килимком з написом “Ласкаво просимо” може панувати суцільний безлад? Нікому навіть у голову не прийде припустити, що там ночують тварини з усього мікрорайону. Та й не тільки тварини. Кілька місяців тому Влад придумав невеличкий бізнес — роздобув кілька старих матраців та організував у гаражі готель для безхатьків. Грошей з них, звісно, не брав, але ті мали відплатити, виконуючи хатні обов’язки замість нього. Власне, звідти підстрижений газон та квіти у клумбах (раніше вони росли у центральному парку). На жаль, ідеальний стартап не виправдав очікувань — через гостей гаражного хостелу у дядька Сема з’явилися воші. 

Аврора підійшла до дверей. Натиснула на дзвіночок, але він не працював. Тоді довелося постукати. З прочиненого вікна долинали звуки. Було щось схоже на дитячі схлипування. Може, вона невчасно? Рішучість дещо згасла. Вона вже збиралась відійти від дверей, як ті відчинилися. 

На порозі стояв хлопець. Худий, високий, з лисою головою та синцем під оком. Замалий, щоб називатися підлітком, але й надто дорослий, аби сприймати його як дитину. Дивним чином він одночасно викликав і страх, і бажання обійняти. Якби був років на п’ять старшим, то Аврора дістала б перцевий балончик. А так, небезпека, якою віяло від хлопця, була недостатньою, щоб налякати. 

— Добрий день, — вона дружньо схилила голову набік. — Я б хотіла побачити Назара Лісового. 

Хлопець з підозрою роззирнувся навколо. 

— Ви з органів опіки та піклування? — запитав він. — Якщо так, то повинні приходити у заздалегідь узгоджений час. Перевірки без попередження заборонені законом, я не пускатиму вас у дім та не відповідатиму на ваші запитання. 

Аврора розгубилася. 

— Я не… Ти неправильно зрозумів. Мене звати Аврора Кім — я однокурсниця Назара. 

— О, Господи! — очі хлопця стали круглими, ніби він побачив інопланетянина. — Вибачте! Я не впізнав вас без корони! — на його обличчі з’явилася ніякова усмішка, через що він знову став схожим на дитину. — Радий познайомитися. Мене звати Влад, а це… ходи сюди! — гукнув комусь у будинку. — Це мій молодший брат Даніель. 

Тепер Аврора зрозуміла, звідки лунав плач. Перед нею з’явився хлопчик, ані краплі не схожий на Влада. Він більше скидався на янгола з листівок, які залишають у поштовій скриньці свідки Єгови. Янгол зі зламаною рукою та написом “ЛОХ” поверх гіпсу. Маленького зросту, з каштановими кучерями, великими блакитними очиськами, обрамленими густими віями. Якщо вони з Владом дійсно брати, то успадкували гени різних родичів. 

— Чому ти плакав? — запитала Аврора. Насправді вона не планувала втручатися у сімейні справи Лісового, але Даніель полонив її з першого погляду.

— Бо… — він підвів погляд на старшого брата, немов питав дозволу заговорити. Той, махнув рукою на знак згоди. — Бо дівчата у школі приліпили мені жуйку на голову. А Влад сказав, що тепер доведеться поголити мене… Я боюсь голитися. Боюсь, що тоді моя голова виглядатиме, як чупа-чупс.

— О, зрізати все волосся не обов’язково. 

— Справді?! 

— Так. У мене була подібна ситуація, — конкуренція на конкурсах краси просто шалена, а жуйка у волоссі — це ще квіточки у порівнянні з тим, на що здатні дівчата заради корони. — Можна просто заморозити жуйку, тоді вона легко подрібнюється та вичісується гребінцем.

— Тобто треба запхати його патлату довбешку у морозилку? — перепитав Влад. 

— Ні. Просто візьми кілька шматочків льоду та приклади до жуйки. А краще, нехай цим займеться ваша мама. Вона точно впорається. 

Даніель опустив голову.

— Мама з нами не живе…

У Аврори стиснулося серце. 

— Тато? — обережно запитала вона.

— Ми не знаємо жодного з них.

Що це за сімейка така? Як вони живуть без батьків?  

— Хтось із дорослих має ж бути з вами…

— Дядько Сем, — відповів Влад. — Але він зараз не вдома, і коли повернеться — невідомо. 

— А Назар? 

— Назар на роботі. 

На цьому моменті вона мала б спитати, де працює Назар та, попрощавшись, поїхати до нього на роботу. Але щось в очах цих ледве знайомих хлопчиків змусило її вчинити інакше. 

— Я можу допомогти, — запропонувала вона. — Мені все одно треба дочекатися Назара. 

Брати знову перезирнулися. 

— Це було б чудово! — закивали, відступаючи від дверей. — Проходь. Почувайся, як удома.

— Собак не бійся, вони не кусаються. 

Аврора переступила поріг будинку. І тут у неї пропав дар мовлення. Вона наче пройшла крізь портал та опинилася в іншому вимірі. У королівстві хаосу.