3.

Аврора відтягувала момент розмови з Назаром, скільки могла. Після першої пари не вийшло, бо вона мала приймати вітання від одногрупників та пліткувати з дівчатами. Звісно, приховуючи ім’я переможця аукціону. Хтось припустив, що вона піде у ресторан з місцевим секс-символом, Аврора у свою чергу не підтвердила, але й не спростувала цю інформацію. Після другої пари вона теж не встигла зробити дзвінок — давала інтерв’ю університетській газеті. Після третьої пари ходила обідати, а за столом говорити по телефону — не культурно. Тільки після четвертої…

Після четвертої пари до неї підійшла Ліза. Вираз обличчя подруги був красномовнішим за будь-які слова. Щось сталося. І це щось дуже погане. 

— Рорі… — почала вона, — Треба поговорити.

— Так, звісно.

— Наодинці, — зазначила ще похмуріше. 

— Гаразд…

Дівчата вийшли з переповненої аудиторії та звернули в читацьку залу — там завжди було порожньо. 

— Ти говорила з Назаром? — запитала Ліза, переконавшись, що їх ніхто не підслуховує. Вона говорила пошепки, що підкреслювало секретність розмови. 

Аврора відвела погляд. 

— Ну… я саме збиралася… Хоча, знаєш, якось дивно, що він не зателефонував мені першим. Це ж він зацікавлений у побаченні зі мною. То нехай би зробив перший крок…

— Власне, він і зробив, — Ліза прикусила губу. — Зателефонував першим. Але не тобі, а в оргкомітет. Твоє щастя, що слухавку узяла я…

— Чому? 

— Бо він відмовився від побачення та попросив повернути гроші. 

Аврорі неначе вперше у житті дали ляпаса. Ой, ні. Не ляпас. А нормальний такий удар кулаком під дих.

— Що?! — вигукнула вона, і її голос відлунням відбився від стін. — Тобто відмовився? Це як?!

— Сказав, що то була помилка. Що він тебе не знає, і ніяке побачення з тобою його не цікавить… Він навіть намагався скасувати платіж через банк, але йому відмовили. 

— А ти що? 

— Я теж відмовила. Ми вже всьому місту розтринділи про те, скільки грошей витратимо на подарунки дітям. А за що ми їх купимо, якщо повернемо Назару вісімдесят відсотків суми? Гей, з тобою все нормально? Ти якась бліда…

Аврора сперлася на стінку. Їй дійсно було зле. Ще ніхто так сильно не ображав її. Вона дістала з сумочки пляшку води, зробила кілька ковтків. 

— Це ж такий сором… — промовила, відновлюючи дихання. — Якщо хтось дізнається, що якийсь там Назар відмовився від побачення зі мною… то мене засміють! Як мені після такого людям в очі дивитися? Я буду соромитись ходити в універ! А на заочне вже пізно переводитися. Крах репутації перед самим випускним. 

— Не панікуй. Поки що ніхто не дізнався.

— Пообіцяй зберегти це в таємниці! 

— Звісно, я нікому не скажу. Але проблема залишається… Може, якось вмовити його? 

— Вмовити піти зі мною на побачення? Це принизливо! Він ще пошкодує, що так повівся… Зараз я поставлю його на місце! — Автора дістала телефон та блокнот, у якому був записаний номер Назара. Набрала перші цифри, але потім передумала. Натомість перевела погляд на подругу. — Хм… а знаєш, нехай він відмовиться від побачення, дивлячись мені в очі! Ти можеш знайти його домашню адресу? 

— Гадаю, так. У секретарки має бути. 

— Роздобудь її. 

— Ти поїдеш до нього додому?! 

— Так. Негайно! 

— Гаразд. Будь ласка, зроби так, щоб гроші залишилися у нашому фонді, — Ліза трохи звеселіла. —  Ми вже розпланували бюджет. 

— Не турбуйтесь через гроші. Назар їх не забере, — запевнила Аврора з надмірною впевненістю. — Я йому не дозволю. 

Ліза кивнула. 

— Удачі тобі. Покажи цьому поганцю, де раки зимують!

Аврора не розуміла, за що їй такі випробування. Спершу її дорогоцінний час купує не красунчик, не спортсмен і навіть не багатій, а якийсь голодранець. Потім від неї взагалі відмовляються. Це неприпустимо! Вона була рішуче налаштована зустрітися з Назаром та вимагати вибачень. 

Занурена у свої думки, вона крокувала подвір’ям кампусу. Паралельно викликала таксі, вводячи у додаток на телефоні адресу, яку надіслала їй Ліза.

— Гей, обережніше! — почула вона, коли ледве не врізалася у Тимура. Він саме йшов з тренування, перекидаючи з руки у руку баскетбольний м’яч. Через неї, м’яч впав та покотився під колеса припаркованих неподалік автівок. 

— Ох… вибач. У мене сьогодні важкий день, — вона вирівняла спину та посміхнулася. Тимур був на голову вищим за неї. Аби дивитися йому в очі, доводилося підіймати погляд вгору, що саме по собі було доволі сексуально. Це вже не кажучи про фігуру грецького бога, ідеальні кучері та просто розкішний аромат гелю для душу, яким він пахнув після тренування. Чому? Ну чому побачення з нею придбав не Тимур? 

— Розумію. Сьогодні до тебе прикута увага всього універу. Вкотре. Тож… — він дещо присоромлено почухав потилицю. — Хто той щасливчик? Кому я маю заздрити? 

— Поки що це таємниця. Такі правила аукціону, — збрехала Аврора. — Торги спеціально були анонімними, тому…

— Я теж боровся за те побачення. 

— Дійсно? — заливаючись легким рум’янцем, Аврора вдала здивування. 

— Так. Проте мене все ж переплюнули. Той хлопець… він просто маніяк якийсь! Так відчайдушно боровся за можливість повечеряти з тобою… Вибач, але у мене скоро спортивні збори, я не міг дозволити собі таку суму.

— Нічого, — відмахнулася Аврора. — Можливо, колись ми повечеряємо і без аукціону.

— Це було б круто, — Тимур затримав погляд на дівчині, через що пауза між їхніми репліками набула ніяковості. 

У реальність обох повернув сигнал про те, що таксі вже приїхало. 

— Вибач, я поспішаю, — Аврора поглянула на екран мобільного. — Маю бігти. 

— Так, звісно! — кивнув Тимур. — Чекатиму новин про твоє побачення, і сподіватиvмусь, що воно пройде максимально паршиво. 

Аврора розсміялася. Тут він як у воду глядів. Якщо те побачення і відбудеться, то воно обов’язково буде найжахливішим за всю історію побачень.