2.

— Що ви зробили? — перепитав Назар, все ще сподіваючись, що це виявиться дурним жартом. 

Влад спробував мило посміхнутися, проте для гарної посмішки йому не вистачало як мінімум одного переднього зуба. 

— Ти ж не сваритимеш нас за те, що ми вирішили зайнятися благодійністю? Це ж типу… благородно.

— Благодійність з чужого гаманця — це не благородство, а грабунок. 

— Ми — діти, у нас немає власних грошей… — почувся тоненький голосок молодшого брата, який підслуховував під вікном. 

— ЗАЙДИ СЮДИ НЕГАЙНО! — закричав Назар, спалахуючи від люті. — І ДВЕРІ ЗАЧИНИ! 

Потупивши погляд у підлогу, Даніель повернувся у будинок. Навмисно не заходив у глиб кімнати, аби за потреби знову втекти на двір. 

— А тепер поясніть по-нормальному. Що ви зробили і як до такого додумалися?

На очах Даніеля вже забриніли сльози. Давати адекватні свідчення він не міг через шморгання носом. Віддуватися довелося Владу. 

— Пам’ятаєш, минулого тижня ти брав нас із собою в університет? 

Назарові довелося притягти з собою молодших, щоб надавити на жалість викладача та отримати залік з предмета, який він успішно прогуляв. До речі, це спрацювало. 

— Ну.

— Поки ми чекали на тебе у коридорі, побачили дошку оголошень. Там був такий великий плакат, а на ньому — фотка дівчини з короною на голові. Данік подумав, що у твоєму університеті вчиться якась принцеса та змусив мене прочитати те оголошення. Тож.. по факту, все сталося через нього. 

— Гей! — малий витер соплі рукавом та насупився. — Постійно ти так… Спершу кажеш, що ми напарники, а потім перекидаєш провину на мене! 

— Продовжуй, — перервав його Назар. 

— Там було написано, що на офіційній сторінці університету проходитиме онлайн-аукціон. Зароблені гроші підуть на подарунки дітям-сиротам. Лоти були різні — додаткові лекції, квитки у музеї та кіно, сертифікати усілякі… Але супер-лот — це побачення з тією дівчиною! То, до речі, ніяка не принцеса. Вона у короні, бо нещодавно перемогла у конкурсі краси. Тож… ми подумали, що було б непогано, аби з нею на побачення пішов саме ти. 

— Подумали?! Здається, ви зовсім не думали у той момент!

— Але поглянь на неї, — Влад відкрив фото оголошення на своєму телефоні та простягнув його Назару. — Вона класна! Ти у неї точно закохаєшся. 

Назар був надто роздратованим, щоб роздивлятися фото.

— Хто вам сказав, що мені потрібна дівчина?! 

— Ти сам. Постійно жалієшся, що у тебе немає часу на особисте життя! Так ми все зробили замість тебе. Завдяки нам ти не повинен витрачати час на пошуки жертви… тобто дівчини, на знайомство, на запрошення… Побачення вже оплачене! 

— І вона не зможе відмовитися, — додав Даніель. — Навіть, коли побачить тебе. 

— Оце зараз прозвучало образливо!

— Ми не кажемо, що ти геть безнадійний, але… навіть Влад має більший досвід у стосунках. 

— І мови не може бути про стосунки, коли увесь вільний час я витрачаю на розгрібання проблем, які ви створюєте. Та й жодна дівчина не захоче зустрічатися зі мною, якщо побачить, у якому свинарнику я живу! 

— Аврора Кім захоче, бо у неї не буде вибору. 

— Принаймні на одне побачення піде… Давай відверто, у тебе настільки паскудне життя, що це побачення може стати найкращим спогадом молодості.

Назар подивився на годинник. Він вже запізнився на зміну та буде змушений затриматися вночі. Знову.

— Якими б благородними не були ваші наміри, ви не мали права брати мою картку! Будете покарані за це. Я ще не знаю як, але це покарання стане найжорстокішим у вашому житті! — він схопив наплічник. — Дорогою на роботу я зателефоную у банк та спробую скасувати платіж. Моліться, щоб гроші повернулися на мій рахунок!

— Але… — по щоках Даніеля покотилися горошини сліз. — Не можна скасовувати благодійний внесок! Це ж для сиріт!

Назар зупинився на порозі. 

— Ви такі ж самі сироти. 

— Тим паче! — насупився Влад. — Ми повинні допомагати одне одному. 

— Ну то зароби грошей, і допомагай скільки влізе. Можеш навіть власний дитбудинок побудувати. А мої заощадження не чіпай. Ніколи!

Голодний. Невиспаний. Злий. Він пішов, вдаривши дверима. Трохи перестарався, тому вийшло надто гучно. Перелякані коти повистрибували з вікон та побігли у напрямку найближчого смітника. 

— Меценати чортові… — пробурмотів, шукаючи по кишенях монети на проїзд.