1.1

Того ранку мелодія будильника здавалася особливо гидкою. Назар намацав під подушкою телефон. Вимкнув звук та, насилу продерши очі, подивився на екран.

— Чорт забирай, — прошепотів, миттєво втрачаючи залишки сонливості. У нього було два пропущених від декана. 

Тільки цього не вистачало! Невже знову погрожуватимуть виключенням? Але ж він склав усі іспити на сесії. Та й у новому семестрі вже дев’ять разів з’являвся на лекціях, що приблизно у три рази більше, аніж за увесь минулий рік. 

У роздумах, чи варто передзвонювати декану, він не відразу помітив сповіщення про новий лист у поштовій скриньці. Відправник — оргкомітет університету. Листів йому ще не присилали. Поганий знак. Дуже поганий! Залишилося всього пів року до закінчення магістратури. Він так багато зробив, аби отримати цей клятий диплом, і було б повним лошарством вилетіти перед самим випуском. 

Не гаючи ані секунди, Назар відкрив лист та пробігся поглядом по тексту. Нічого не зрозумів. Струсив головою, розім’яв затерплу шию. Прочитав ще раз. 

“Вітаємо! Ви виграли побачення з королевою конкурсу краси “Міс університет”. Дякуємо за щедрі ставки та пожертву на благодійному аукціоні. Ми вже передали ваші дані Аврорі Кім. Найближчим часом вона з вами зв'яжеться, і ви домовитесь про зустріч”. 

Хто, в біса, така та Аврора Кім? І про яку пожертву йдеться? Схоже на спам. Може, хтось зламав поштову скриньку політеху? Точно! Маячня якась… 

Назар піднявся. Зрадів, що заснув одягненим, і тепер не мав витрачати дорогоцінний час. Понюхав себе під пахвою — терпимо, але душ не завадив би. А зрештою, яка різниця? Все одно після роботи він смердітиме застарілою олією для смаження картоплі-фрі. 

З нижніх поверхів дому долинали голоси. Здається, хто сварився. Власне, у їхньому домі постійно хтось сварився, це було нормою. Але того ранку до криків братів додався собачий гавкіт. 

— Я ж казав повиганяти тварин! — загарчав хлопець, спускаючись скрипучими сходами. 

— А я казав, що не робитиму цього! — відгукнувся Даніель.

— Твій пес займався коханням з моєю найдорожчою перукою! — почувся голос дядька Сема.

Той факт, що Сем все ж таки вийшов зі своєї кімнати порадував Назара. Принаймні не доведеться в черговий раз ставати психотерапевтом та годинами вислуховувати його скарги на життя. Дядько стояв посеред вітальні, тримав швабру, на якій бовталася його руда перука. Сьогодні він був одягнений у шовковий рожевий халат з пір’ям на рукавах, через що скидався на переляканого і добряче перегодованого фламінго. 

— Просто твоя перука… — промимрив малий, — напевно, вона нагадує кокер-спанієля! Тому так сподобалася Джеку…

— Як мені після цього одягати її на голову?! Назаре, скажи Даніелю, що він має нести відповідальність за своїх тварин! — верещав Сем. 

— Данік, ти маєш нести відповідальність за своїх тварин, — байдуже повторив Назар, прямуючи до кухні. — А ти, Семе, мав би нести відповідальність за Даніеля. 

— Чого це? — його тонкі, ідеально вищипані, брови піднялися до середини лоба. 

— Бо ти його опікун!

— А точно… — зітхнув Сем. 

Обшукавши усі шухлядки, Назар так і не знайшов кави. Натомість насипав у тарілку пластівців та залив їх молоком. Чистої ложки також не знайшлося, тому довелося братися за миття посуду. А поки він стояв біля мийки, половину молока випили коти, які, здавалося, навіть не підозрювали, що сидіти на кухонному столі — не ок. 

— Ти хоч помітив, що малий руку зламав? — спитав, продовжуючи мити посуд.

— Кому? — з жахом запитав Сем. 

Даніель тицьнув гіпс прямо під ніс дядькові. 

— Собі. 

— Добре. Тобто... Треба бути обережнішим!

Назар обернувся. 

— Гарно ж ти приглядаєш за дітьми…

— Спершу я не мав настрою, а потім був зайнятий! Готую новий номер. І розраховував на цю перуку, — знову узявся трясти шваброю. — Навіть вечірню сукню під неї замовив. А ви й ваші собаки все зіпсували!

— Постривай, — Назар кинув марні спроби відмити каструлю від чогось, що нагадувало смолу. Не з власної волі, проте він добре знав, скільки коштують сукні, які одягають травесті діви на свої шоу. — Ти замовив собі нову сукню? 

Сем, зрадівши, що племінник зацікавився справою всього його життя, аж засяяв. 

— Так. Смарагдову! Всю розшиту стразами, з корсетом та розрізом, який звабливо оголює одну ніжку, — він виставив з-під халата неприродно загорілу, поголену ногу, демонструючи, наскільки круто це виглядатиме. Назар ледь стримався, аби не встромити собі в око виделку, аби позбутися цього “звабливого” видовища. 

— То в тебе були гроші на сукню для своєї театральщини, а на оплату комуналки не було?! Нам ледь не відключили електрику!

— А звідки у мене візьмуться гроші на електрику, коли всі пішли на сукню? — розвів руками дядько. 

Даніель важко зітхнув. 

— Ти найгірший опікун на світі. 

Назар не міг не погодитися.

— Я востаннє беру всі витрати на себе! Комуналка, школа, одяг, їжа, — почав загинати пальці, — ліки… ці кляті тварини. Думаєш, мені легко все оплачувати? 

— Не знаю… Ти ж наче працюєш… Хіба не маєш ніяких заощаджень? 

— Маю. Але мої заощадження не твого розуму справа. Я вже рік намагаюся купити собі мопед, щоб влаштуватися у службу доставки й заробляти більше, ніж у кафе! Будь ласка, візьми бодай частину витрат на себе. Інакше я на той сраний мопед ніколи не назбираю.

— Власне… — у кімнату зайшов Влад. Він узяв ложку, яку щойно помив Назар, вигнав котів та узявся за пластівці. — Найближчим часом мопед тобі все одно не світить. 

— Чому? 

Хлопці перезирнулися. Даніель, міцно зціпив губи та кивнув на брата. Той у відповідь примружився та показав йому середній палець. Ця беззвучна битва поглядів означала, що вони не можуть визначити, хто першим зізнається у черговій халепі. 

— Влад має тобі дещо сказати! — випалив Даніель, схопив пса на вибіг на двір.