1.

Робота у найогиднішому фастфуді міста мала лише один плюс — велику знижку для працівників. Назар користувався нею, аби у черговий раз не ламати голову над приготуванням вечері. Картопля, нагетси та пара бургерів — що ще треба для щастя? І байдуже, що від такої їжі може з’явитися виразка шлунку. У його братів і так там чорні діри: скільки б вони не їли, а все одно мало. 

“Ще кілька років, і вони підуть на вільні хліба” — повторював він собі, як мантру, щоразу, коли хотілося психонути та замість того, щоб звернути у своє подвір’я, піти куди очі глядять. Подалі від тієї божевільні, подалі від проблем, подалі від постійного відчуття відповідальності. Забутися. Зникнути. Почати все з чистого аркуша. Піклуватися лише про себе. А потім він згадував, що саме так вчинила його мама. Два зрадники в сім’ї це забагато.

Назар повернув ключ у замку, тихо переступив поріг будинку. Сподівався, що брати вже сплять, і він зможе пробратися у свою кімнату без зайвих розмов. День видався занадто виснажливий, хотілося впасти у ліжко, накритися з головою і просто вирубитись до наступного дзвінка будильника. Але не судилося. 

Щойно хлопець зайшов у вітальню, помітив молодших. Вони знуджено сиділи на дивані, немов чекали його появи протягом тривалого часу. Влад знову вкрав дядькову бритву та поголився налисо. В купі з яскравим фіолетовим синцем на щоці та шрамом над бровою, зачіска доповнювала образ малолітнього бандюка. Здавалося, наче зі своїх дванадцяти років десять він просидів у колонії суворого режиму. 

— Тільки не кажи, що ти знову побився… — застогнав Назар, ставлячи пакунки на журнальний столик прямо поверх брудного одноразового посуду, що вже перетворився на окрему екосистему.  

— Я поставив на місце кількох вишкребків. Не хвилюйся, цього разу стрілка була не на території школи, тому від вчителів претензій не буде. 

— Я не боюсь конфліктів з учителями. Я боюсь, що рано чи пізно ти потрапиш у поліцію. 

— Благаю, не будь таким сцикуном, — закотив очі. 

Назар відвернувся, не бажаючи сперечатися з братом. На нього не діяли ані повчання, ані погрози, ані шантаж. Їхній сім’ї банально не вистачало людини, яка здатна стати авторитетом для такого шибайголови. Та й не факт, що подібний герой існував впринципі. Влад — сам собі господар. Він жив за власними правилами, які здебільшого зводилися до дворових розбірок та постійних війн за “територію впливу”.

— А це що?! — Назар тільки зараз помітив, що права рука його другого брата Даніеля у гіпсі. — Як? Коли?!

— Не переймайся, — відмахнувся малий. Він намагався здаватися таким же сміливим, як і Влад, проте не міг приховати опухлих від сліз очей. — Гіпс наклали безкоштовно. 

— Добре, — Назару не хотілося визнавати, що вартість лікування лякала його навіть більше, ніж сам факт травми. — Але як це трапилося? Чому ви не подзвонили мені?

— Не хотіли турбувати через дрібниці, — відповів замість брата Влад. — Цей придурок намагався зняти кота з дерева, але впав разом з ним. До речі, той лишайний шматок шерсті тепер живе у нас. 

— Ще один?! Ні за що! У нашому домі не буде ще одного кота! Їх і так забагато! Скільки? Троє? 

— Взагалі-то шестеро… — прошепотів Даніель. На відміну від брата, він був суцільним згустком доброти. Мав би народитися дівчинкою, бо такі милі та чемні хлопчики часто стають цапами відбувайлами. 

— Ви зовсім здуріли?

— Я тут ні до чого! — обурився Влад. — Це Данік вирішив перетворити свою кімнату на притулок для тварин. Там смердить, як в пеклі. 

— У твоїй кімнаті смердить не менше! — захищався малий. — Хоча там жодної тварини, окрім тебе немає.

— Щоб завтра котів у домі не було, — постановив Назар. Він прекрасно розумів, що братам його заборони до лампочки, але в глибині душі досі сподівався на їхнє прозріння. 

— А як бути з собаками? 

— У нас ще й собаки живуть? Якого біса?! — хлопець видихнув, намагаючись вгамувати роздратування. — Так, я спати. Поговоримо завтра. 

Брати переглянулися. 

— Але ми не розповіли тобі головну новину! 

— Ви когось вбили? 

— Ні. 

— Щось вкрали?

— Сьогодні — ні. 

— Вас виганяють зі школи? 

— Поки що ні. 

— І ви не смертельно хворі. 

— Сподіваємось, — знизав плечима Даніель. 

— Тоді всі розмови можуть почекати до ранку. Вибачте, мужики, але я вже реально запарений. Голова геть не варить.

— Ну гаразд, — зітхнув Влад. — Може, так буде навіть краще. Відпочивай. 

Назар пройшов пів шляху нагору. Раптом згадав, що вже кілька днів не бачив ще одного члена родини. 

— Чуєте, — обернувся до братів. — Дядько Сем все ще у депресії? 

— Так. 

— Треба буде занести йому їжі…

— Він не їстиме бургери, — заперечив Влад,  який вже встиг спорожнити половину пакета. — У нього істерика через набрані кіло. 

Назар почухав потилицю.

— А я думав, через те, що у нього спідниця на сцені порвалась. 

— Так вона і репнула, бо живіт виліз, — хмикнув Даніель. — Забий. Скоро у нього почнеться підготовка нового шоу, і страждання через зайву вагу зміняться муками творчості. 

— І то правда… Ну гаразд. Добраніч усім. 

— Добраніч, — відповіли брати в один голос. 

Назар піднявся на другий поверх, потім на горище. Він свідомо поселився під самим дахом, подалі від інших, щоб бодай уночі його ніхто не смикав. Так, взимку там було холодно, влітку спекотно, але тиша і спокій того варті. Не знімаючи одягу, впав у ліжко, заплющив очі та вже за мить поринув у міцний сон. 

Вітаю на сторінках нової історії!
Сподіваюся, що вам вона сподобається.
Всіх обіймаю та дякую за підтримку