Понеділок почався о шостій ранку, коли над містом панували сутінки й холодний осінній туман.
Вже через півгодини Марта стояла біля головного входу до бізнес-центру, кутаючись у свій бежевий плащ — той самий, який три тижні тому пережив бойове хрещення дощем. У правій руці вона стискала важку шкіряну сумку з ноутбуком та паперами по «Авангарду», у лівій — великий паперовий стаканчик із подвійним еспресо. В ногах у неї стояла невеличка валізка.
Рівно о шостій п'ятдесят дев'ять до тротуару безшумно підкотив чорний масивний позашляховик. Тоноване скло пасажирського сидіння повільно опустилося.
Дамір сидів за кермом. Без піджака, у темній кашеміровій водолазці, яка підкреслювала його широкі плечі, і з годинником на широкому зап'ясті. Його волосся було злегка скуйвджене — мабуть, відмовився від звичного гелю, через що виглядав молодшим і небезпечно привабливим.
— Ви ледь не запізнилися на тридцять секунд, Даміре Олександровичу.
— Але ж не запізнився.
— Тож у мене в запасі є ще цілих тридцять секунд, щоб відмовитися від цієї сумнівної поїздки… — процідила собі під ніс й усміхнулася на колючий погляд боса.
Він не допоміг їй покласти речі в авто. Ну дійсно ж. Куди йому до справ простих смертних… А багажник в його авто довелося цілу хвилину обмацувати, щоб зрозуміти, як той відчиняється.
— Сідайте вже, — тихо хмикнув він, навіть не повернувши голови, але в кутиках його вуст промайнула легка тінь усмішки.
Марта забралася в салон. Усередині пахло дорогою шкірою, тим самим мускусом, сандалом і хвоєю, а ще новими дивними нотками: так пахне свіжа випічка.
Вона поставила стаканчик у підстаканник і почала пристібатися, коли ремінь безпеки раптово заклинив. Вона смикнула раз — марно. Смикнула вдруге, тихо лайнувшись під ніс. І знову ні.
— Допомогти? Чи ваша гордість віддасть перевагу вилетіти через лобове скло на першому ж крутому повороті? — спокійно запитав Дамір.
— А ви аж так гарно водите?
Вони переглянулися, і Дамір потягнувся, щоб допомогти з ременем.
Він опинився так близько, що Марта мимовільно затамувала подих і відкинулася потилицею на підголівник. Його плече торкнулося її грудей, а гаряче дихання обпекло шкіру на шиї. Від нього йшло таке потужне, чисто чоловіче тепло, що в салоні авто миттєво стало жарко. Може, й права була Оля, що їй таки не вистачає особистого життя?
Пальці ненароком торкнулися її пальців на фіксаторі. Дотик був коротким, але по шкірі Марти пробігла вибухова хвиля струму. Вона завмерла, зустрівшись із його темно-коричневими очима.
Він не поспішав відсторонюватися. Його погляд повільно ковзнув по її обличчя, затримався на трішки розкритих губах і знову піднявся до очей. У цій мовчанці було стільки прихованої, стримуваної пристрасті, що повітря між ними стало майже відчутним на дотик. Обоє вдавали, що між ними лише робочий конфлікт, але електрична напруга зашкалювала.
— Тисніть ось сюди, — тихо, майже шепотом мовив він, натискаючи на кнопку.
Ремінь легко став на місце.
— Дякую, — сухо вичавила з себе Марта, змушуючи серце, що калатало десь у горлі, уповільнити ритм. — Я б і сама впоралася.
— Авжеж. Хвилин за сорок, — Дамір випростався, повернувся за кермо й плавно рушив з місця. — Ви завжди така їжачкувата зранку, чи це я дію на вас як червона ганчірка?
— Ви дієте на мене як хронічний головний біль, Даміре Олександровичу, — відповіла вона, дістаючи з сумки свій планшет. — І, якщо ви не проти, я б хотіла проглянути цифри по Південному філіалу, поки ми їдемо.
— Проглядайте. Але якщо вас знудить від читання в дорозі, прибирати салон будете особисто.
— Яка турбота про підлеглих. Я зворушена.
Певно. Не варто так говорити з босом. Субординація і все таке. Але й не варто примушувати робітників сидіти на тій роботі зранку до пізньої ночі. Вона всього лише зрівнює шанси.
Машина впевнено мчала осінньою трасою. Першу годину вони їхали в тиші, яку переривали лише шелест шин та тихе клацання клавіш на її планшеті. Проте атмосфера в салоні залишалася небезпечно інтимною. Щоразу, коли Дамір перемикав передачу або повертав кермо, його лікоть випадково зачіпав її рукав, і Марта щоразу здригалася, намагаючись сховати це за зосередженим виразом обличчя.
— Ви не випили свою каву, — раптом мовив він, кинувши швидкий погляд на її стаканчик, який так і стояв недоторканим.
— Вона охолола, — байдуже відповіла Марта.
Чорт! Вона забула за свою каву! От як діє на неї цей чоловік! А вона ж без кави зранку зовсім клепки не тямить!
Дамір звернув на узбіччя біля невеликої, але сучасної АЗС.
— Зупинимося й візьмемо іншу.
— Та не треба.
— А раптом ви без кави на людей кидаєтеся?
— А ви бачите поблизу людей?
Чоловік іронічно підняв брови.
— Памʼятаю ваші натяки на моє божественне походження, але навіть мені потрібна кава. Сидіть тут, — кинув він, глушачи двигун.
Звичайно ж, вона вийшла, коли він це сказав, і гордо пішла з високо піднятою головою пішла в найкраще місце на заправці — в туалет.
Через кілька хвилин вона знову побачила боса. Він тримав у руках дві паперові склянки й пакунок. Він мовчки подав їй одну. Цього разу вона прийняла.
— Витрати в дорозі за рахунок компанії, еге ж?
— Окрім чистки для зіпсованого одягу.
Марта обережно вдихнула аромат над своїм стаканчиком — гарячий лате з корицею та м'ятою. Саме такий, як вона любила.
— Звідки ви знаєте? — здивовано підняла брови вона.
— Я генеральний директор холдингу, Марто. Я повинен знати слабкі місця своїх співробітників, — спокійно відповів він, відпиваючи свій чорний еспресо. — До того ж ви пʼєте каву літрами й аромат стоїть на увесь поверх.
Вона зробила ковток. Гарячий, солодкий напій приємно розлився тілом, знімаючи ранкову втому. Гаразд, ці випади вона готова йому пробачити.
— Дякую, — щиро мовила вона, трохи розслабляючись.
#863 в Жіночий роман
#3120 в Любовні романи
#1355 в Сучасний любовний роман
від ненависті до кохання, протистояння характерів, бос та підлегла
Відредаговано: 07.11.2026