Розділ 7

Наступного ранку Марта прийшла до офісу за пів години до початку робочого дня. Хол тринадцятого поверху ще потопав у ранковій тиші, перериваній лише монотонним гудінням кавового апарата та тихим шелестом прибиральної техніки.

Вона поставила на стіл велику термочашку із міцною чорною кавою, розклала перед собою папери з проєкту «Авангард» і відкрила кілька аналітичних програм на моніторі.

Завдання Даміра виглядало як суцільний хаос. Логістичне крило холдингу втрачало десятки тисяч щомісяця: транспортні витрати були роздуті, складські площі простоювали, а звітність за попередні три квартали містила стільки суперечностей, ніби її складали наосліп.

— Ти з глузду з'їхала? — Денис, який щойно прийшов і повісив свій піджак на спинку крісла, здивовано витріщився на стопку паперів на її столі. — Це ж «Авангард»! Від цього проєкту минулого місяця з жахом відхрещувався увесь аналітичний відділ. Там розгребти це сміття просто неможливо!

— Усе можливо, якщо задіяти правильні алгоритми та перевірити первинну документацію, — спокійно відповіла Марта, не відриваючи очей від монітора.

— Тобі дали його в перший же тиждень? — Денис співчутливо похитав головою. — Астахов вирішив влаштувати тобі публічну страту!

Марта лише міцніше стиснула пальці на комп'ютерній мишці.

— Я впораюся.

Протягом наступних трьох днів Марта фактично жила в офісі. Вона приходила першою й ішла останньою, коли світла у вікнах вежі «Apex Tower» майже не залишалося. Вона закопалася в аудит складських запасів, звіряла контракти з перевізниками й шукала витік коштів, який попередні фахівці просто прогледіли.

Щовечора близько дев'ятої, коли кабінети порожніли, вона відчувала на собі важкий погляд.

Дамір не приходив до її відділу. Але щоразу, коли він залишав свій кабінет на тринадцятому поверсі й прямував до ліфта, його шлях пролягав повз її робоче місце. Він ішов повільно, упевнено, з піджаком, перекинутим через плече, чи з планшетом у руках, і на кілька секунд зупиняв на ній свій темно-коричневий, проникливий погляд.

Жодного слова. Жодного запитання про перебіг роботи. Лише мовчазна перевірка на міцність.

У четвер увечері, коли годинник показував чверть на десяту, Марта відчула, як від втоми й безперервної напруги в очах з'являється різь. Вона відкинулася на спинку крісла, провівши долонями по обличчю, і глибоко зітхнула.

— Все ще намагаєтеся довести мені неможливе, Марто? — пролунав низький, оксамитовий голос зовсім поруч.

Марта здригнулася й миттєво випрямилася.

Дамір стояв біля її столу. На ньому була білосніжна сорочка зі злегка розстебнутим коміром і темні брюки. Від нього пахло знайомим ароматом, від якого їй чогось хотілося їсти. У напівтемряві порожнього офісу його постать здавалася ще масивнішою й загрозливішою.

— Я виконую свою роботу, Даміре Олександровичу, — тихо відповіла вона, змушуючи себе дивитися йому прямо в очі. — І, на відміну від ваших попередніх аналітиків, я вже знайшла першу серйозну системну помилку в розрахунках паливних коефіцієнтів.

Дамір ледь помітно припідняв брову. У його очах промайнув короткий спалах справжнього інтересу, але він одразу ж заховав його за холодною зверхністю.

— Помилку? Чи ви просто намагаєтеся підігнати цифри під бажаний результат, щоб врятувати своє місце? Місце, поряд зі мною?

Марта відчула, як усередині знову піднімається хвиля гарячого обурення. Вона розвернула монітор до нього й вказала пальцем на таблицю зі зведеними даними.

— Подивіться самі. Регіональний філіал у Південному окрузі списував паливо за нормами п'ятирічної давнини, хоча парк автотранспорту оновили ще торік. Це чиста різниця у двадцять відсотків щомісяця. І це лише один регіон.

Дамір нахилився трохи ближче до монітора, спираючись однією долонею на край її столу. Він опинився настільки близько, що Марта відчула тепло його тіла й почула його рівний, спокійний подих над головою.

Він уважно вдивлявся у колонки цифр протягом кількох секунд, а потім повільно перевів погляд на її обличчя. До відстані між їхніми губами залишалося зовсім небагато. А між ними самими відстань у кілометри.

— Непогано, — тихо мовив він. Його голос опустився майже до шепоту, набуваючи хрипкуватих, чуттєвих відтінків. — Ви справді уважна. Але це лише верхівка айсберга, Марто. Залишилося ще дев'ять регіонів і сотні контрактів. Ви виснажені. У вас бліде обличчя.

— Я в порядку, — твердо відповіла вона, хоча серце в грудях від його близькості калатало, мов оскаженіле. За це вона ненавиділа боса ще більше. — І я доведу цей проєкт до кінця.

Дамір повільно випростався, не зводячи з неї свого важкого погляду.

— Побачимо. Наступного тижня у нас виїзна нарада з регіональними директорами в заміському комплексі. Ви їдете зі мною.

Марта кліпнула:

— Що? Навіщо?

— Мені потрібен аналітик, який орієнтується в цифрах «Авангарду» краще за інших, — сухо відрізав він, розвертаючись до ліфта. — Поїздка на два дні. Збирайте матеріали. І не запізнюйтеся в понеділок зранку. Завтра візьміть вихідний. Того, що ви показали сьогодні, достатньо для цього тижня. Автомобіль виїжджає о сьомій.

Двері ліфта зачинилися за ним із тихим дзвоном, залишаючи Марту в порожньому, тихому кабінеті з прискореним пульсом і розумінням, що цей випробувальний термін стає дедалі небезпечнішим.

Так, він дав їй вихідний. Пожалів? Чи справді оцінив проведену роботу? Марту до чортиків бісила самовпевненість боса, але було й інше відчуття: їй і справді хотілося його вразити.