Розділ 3

Марта лише усміхнулася, намагаючись не бути схожою на дамочку з жахастиків, яка теж так гарно посміхалася.

— Відчуття, ніби ви вважаєте, що ви кращий за інших.

— Так. Важаю. Чому б і ні? Я докладаю багато зусиль щоб бути кращим, то чому б не віддати цьому належне?

— Ви занадто багато про себе уявляєте, Даміре. Ви можете купувати дорогі костюми, їздити на статусних авто й замовляти найдорожчий еспресо в місті, але це не робить вас кращим за інших. Це робить вас лише пустим мажором із комплексом бога.

Дамір навіть не кліпнув. Його обличчя залишилося кам'яним, проте в глибині темно-коричневих очей спалахнула справжня, небезпечна темрява. Він повільно відкинувся на спинку крісла, склавши пальці в замок на столі.

— Тобто краще собі вважати, що світ має підлаштовуватися під ваші примхи та запізнення просто так, Марто? — рівним, як лезо скальпеля, тоном запитав він. — Я просто називаю речі своїми іменами. Ви досі не досягли нічого вагомого лише тому, що витрачаєте свою енергію на розпилення на все підряд, замість того, щоб вчитися тримати удар.

— Я не збираюся тримати удар від людини, яка для мене є ніким! — Марта зі стуком відклала ложечку на тарілку. Теплий фісташковий тарт, який вона так хотіла, тепер здавався їй шматком сухої тирси. — І я ще не чула так багато компліментів від однієї людини за один вечір! Йдете на рекорд!

Вона зрозуміла, що якщо залишиться тут ще хоч на п'ять хвилин, то або влаштує публічний скандал, або просто розплачеться від пекучого відчуття несправедливості та приниження. Ні те, ні інше вона собі дозволити не могла. Запекла гордість, про яку він так влучно згадав, зараз вимагала лише одного — негайно піти.

— Цей вечір був помилкою, — виразно пролунало з її губ, поки вона шукала рукою свою сумочку. — Оля хотіла як краще, але вона не врахувала, що під обгорткою успішного чоловіка ховається банальний ідіот.

Вона витягла з гаманця купюру в пʼятсот гривень і поклала її на відполіроване дерево столу просто поруч із його філіжанкою еспресо.

— Це за чай, десерт та за «дорогоцінне» запізнення, аби ви не думали, що я залишилася винною вам бодай копійку. Адже час — це гроші, так?

Дамір опустив погляд на банкноту. На його вилицях виразно ходили ходуном жовна. Повільно, неквапливо він підвів очі на неї. У його погляді більше не було холодної зверхності — там палав вогонь, здатний випалити все навколо. Чоловіче самолюбство, яке ніхто й ніколи не намагався так демонстративно копнути, вимагало негайного реваншу.

— Заберіть гроші, Марто, — його голос опустився до загрозливого тихого хрипу. — Ви граєтеся у гру, правил якої не розумієте.

— Я не граю з вами у ігри, — вона підхопилася з місця, випрямляючись у повний зріст. — Залиште решту собі як чайові за лекцію з життєвої мудрості.

Вона різко підхопила свій вологий бежевий плащ із сусіднього крісла й метнулася геть.

Проте сумочка, яка висіла на її плечі, через цей гарячковий рух зачепила край столу. Ресторанний столик похитнувся. Чашка з паруючим зеленим чаєм, яку вона так і не допила, перекинулася, а разом з нею і чашка еспрессо. Темна рідина виплеснулася прямо на білосніжну манжету сорочки та відворот бездоганного синього піджака Даміра.

Офіціант неподалік аж закляк із підносом у руках, боячись навіть вдихнути.

Марта на секунду завмерла. Шок і раптовий переляк наполохали її, але вона змусила себе зустріти його лютий погляд. Дамір стояв перед нею — високий, плечистий, зі стиснутими кулаками, від якого зараз відчувалася майже фізична загроза.

— Пробачте, — кинула вона без жодної краплі каяття в голосі, міцніше стискаючи плащ у руках. — Здається, я випадково заплямувала ваш ідеальний порядок.

— Не хвилюйтеся. Грошей, які ви лишили, точно вистачить і на хімчистку.

— Передайте рахунок Вадимом. Оля віддасть мені.

Не чекаючи відповіді, вона повернулася й швидким, майже біговим кроком рушила до виходу з ресторану.

Вона чула, як за її спиною важко відсунулося крісло, але не озиралася. Вискочивши крізь масивні скляні двері «Mille Fleurs», Марта потрапила під холодний дощ, який усе ще вирував над містом.

Вода миттєво остудила обличчя, але щоки досі палали гарячим вогнем. Серце калатало в грудях, як божевільне, відбиваючи шалений ритм.

Вона крокувала прямо по калюжах, не зважаючи на те, що її туфлі промокають наскрізь. Всередині вирував цілий океан емоцій: лють, образа, дике обурення і... дивне, несповідане відчуття, ніби вона щойно доторкнулася до чогось небезпечного й справжнього.

«Нестерпний. Зарозумілий. Самозакоханий тиран», — повторювала вона собі, мов заклинання, намагаючись стерти з пам'яті важкий, проникливий погляд Даміра і цей запах з нотками хвої, який досі, здавалося, переслідував її на вулиці.

Вона була впевнена в цьому на сто відсотків. На тисячу. Вона більше ніколи, ні за яких обставин, не зустріне цього чоловіка у своєму житті! А як зустріне, то просто проігнорує й пройде мимо з високо піднятою головою!

Минуло три тижні.

Злива в той злощасний вечір змінилася сухою, теплою осінню. Спогад про жахливе побачення поступово пригасав, витіснений значно важливішою подією.

Марта стояла у власному крихітному передпокої, роздивляючись себе у дзеркалі. Сьогодні був вирішальний день.

Після кількох кіл складного відбору, тестувань та співбесід вона отримала дзвінок із компанії своєї мрії — «Apex Tower». Її майже прийняли на посаду провідного аналітика у департамент стратегічного розвитку. Лишилася остання співбесіда. Це була її особиста перемога, здобута наполегливою працею, розумом та ночами, проведеними за аналітичними звітами.

— Ти готова підкорювати світ? — бадьоро запитала Оля по відеозв'язку. Подруга досі почувалася винною за те невдале побачення, хоча Марта давно попросила її більше ніколи не згадувати ім'я Даміра.

— Більш ніж готова, — посміхнулася Марта, поправляючи комір темно-сірого брючного костюма. — Жодного хаосу. Тільки кар'єра, цифри та нові горизонти.