Розділ 2

Марта повільно зняла вологий бежевий плащ і повела плечима, намагаючись зберегти зовнішній спокій, хоча від тону чоловіка всередині все закипало.

Вона акуратно склала плащ на вільне крісло поруч, залишаючись у діловій білій блузі та темній спідниці. Вона щойно повернулася з чергової співбесіди, і цей офіційний дрес-код зараз здавався єдиним захисним панцирем перед цим чоловіком.

Дамір стежив за кожним її рухом. Його погляд — важкий, уважний, колючий — не відпускав її ні на секунду.

— Ви завжди так реагуєте на зауваження, Марто? — його голос пролунав низько, з ледь помітною іронією.

— Я реагую на безпідставне занудство, Даміре, — відрізала вона, сідаючи рівно й схрещуючи руки на грудях. — Я запізнилася на п’ять хвилин через негоду, про що перепросила. Але замість нормального «привіт» одразу отримала лекцію з тайм-менеджменту від людини, яка мене навіть не знає.

— Ви не перепросили.

Марта байдуже повела плечем.

— За що купила, за те й продаю, — огризнулася вона. Вся ця ідея з побаченнями наосліп одразу була приречена на провал.

— Я ціную факти, а не емоції, — Дамір відкинувся на спинку шкіряного диванчика, склавши руки на грудях і міряючи її поглядом. — Факти свідчать про те, що ви не розрахували час. А емоції... емоції ви зараз демонструєте занадто яскраво. Для дівчини вашого віку це, мабуть, нормально, але в бізнесі або в серйозних стосунках це заважає.

Марта глибоко вдихнула, аби не виплеснути все, що про нього думає, просто зараз.

— Ви прийшли сюди аналізувати мою емоційність чи на побачення? — запитала вона, припіднявши брову. — Бо поки що у мене враження, ніби я потрапила на допит до дуже нудного аудит-директора, якого в дитинстві замість іграшок розважали знущаннями над людьми.

У його темних очах на секунду спалахнула небезпечна іскра. Він не очікував такого випаду. Мабуть, переважно дівчата поруч із ним намагалися сподобатися, посміхалися й заглядали в очі, але Марта дивилася на нього з відкритою викличною гордістю.

— Побачення — це перевірка сумісності, — спокійно мовив він, кликнувши офіціанта легким кивком голови. — І поки що наша сумісність прагне до нуля. Але оскільки нас звели спільні знайомі, давайте хоча б зробимо вигляд, що дотримуємося етикету. Що ви будете?

Підійшов молодий офіціант із двома шкіряними папками меню. Офіціант тримався підкреслено шанобливо, опускаючи очі перед Даміром — видно було, що той тут або частий гість, або належить до категорії клієнтів, від яких дуже хочеться отримати чайові, бо ті як зарплатня за весь тиждень.

— Мені еспресо без цукру. І склянку води, — сухо кинув Дамір, навіть не розгортаючи меню.

— А дівчині? — обережно спитав офіціант.

Дамір перевів погляд на Марту, і в кутиках його губ з'явилася та сама холодна, зверхня посмішка.

— Дівчина, мабуть, замовить легкий салат або щось дуже дієтичне, аби продемонструвати скромність. Або навпаки — найдорожчу позицію з меню, щоб перевірити моє терпіння.

Марта стиснула пальці в кулаки під столом так, що нігті впилися в долоні.

— Я буду зелений чай із м'ятою. І фісташковий тарт, — виразно промовила вона, дивлячись прямо в очі Даміру. — І більше нічого.

Офіціант кивнув і безшумно зник за різьбленою перегородкою.

— Фісташковий тарт, — повторив Дамір, злегка хитаючи головою. — Ви непередбачувані.

— А ви — невиправно зарозумілі, — відповіла Марта.

— Ви свідомо відмовилися від повноцінної вечері, бо вважаєте, що якщо я за неї заплачу, це поставить вас у залежне становище? Ви намагаєтеся демонструвати силу там, де це абсолютно недоречно.

Марта аж подавилася повітрям від такої нахабної психоаналітики.

— Ви завжди вдаєте з себе всезнайку, чи це вистава лише для мене? — її голос опустився на півтону, стаючи оксамитовим і небезпечним. — Я замовила чай і десерт, тому що просто хочу солодкого. І тому що не збираюся сидіти з вами три години за трьома змінами страв. Нам аби двадцять хвилин одне одного витерпіти.

Дамір трохи нахилився вперед через стіл. Від нього пахло дорогим парфумом — мускат, сандал і нотки хвої. Цей запах проникав під шкіру, дивно й суперечливо дисонуючи з сухим тоном чоловіка.

— Ви боягузка, Марто, — тихо, але виразно мовив він.

— Що? — вона аж нахилилася у відповідь, не вірячи своїм вухам.

— Ви боїтеся. Ви боїтеся показати справжню себе, тому ховаєтеся за колючками та агресією. Ви звикли контролювати все навколо, але коли перед вами з'являється чоловік, якого ви не можете підпорядкувати своїм дрібним правилам, ви починаєте панікувати.

— Я не панікую! — її щоки спалахнули гарячим рум'янцем.

— Ви горите від люті, — він опустив погляд на її губи, вкриті темною помадою, і на секунду в його очах промайнуло щось абсолютно протилежне холодному аналізу. Це був погляд хижака, який бачить перед собою здобич, що чинить опір. — У вас навіть дихання прискорилося. Ви не можете змиритися з тим, що хтось бачить вас наскрізь.

— Ви бачите лише власні ілюзії, — Марта процідила це крізь зуби, відчуваючи, як від його близькості й цього важкого погляду по спині біжить дивна, застережлива хвиля мурашок. — Ви звикли, що дівчата заглядають вам у рот за ваші гроші чи статус. Але мені байдуже, скільки у вас нулів на рахунку й на якій машині ви приїхали. Ви — невихований самодур!

Дамір повільно усміхнувся. Цього разу посмішка була не холодною — вона була хижою, відвертою і небезпечною.

— Мені подобається ваше запекле прагнення боротися, — сказав він, не зводячи з неї очей. — Ви думаєте, що ви сильна. Але ваша проблема в тому, що ви не вмієте вибирати суперників.

Офіціант повернувся, безшумно поставивши на стіл чашку із зеленим чаєм, тарілочку з фісташковим тартом і маленьку філіжанку еспресо для Даміра.

Пауза, що виникла, поки хлопчина розставляв посуд, була настільки насичена напругою, що, здавалося, повітря між ними можна було торкнутися руками.