2. Пекельне серце

Дивлюся на свій телефон та бачу повідомлення від мого таємного кавалера. Розумію, що спіймалася, і заперечувати очевидне немає сенсу.
— А ви — Mr_Grey? Ви три місяці надсилали мені наліпки з котиками й писали, що у мене неймовірне почуття гумору?
Степан відкладає телефон і робить крок до мене.
— Виявляється, щоб змусити вас прийти на зустріч вчасно, мені треба було звільнити вас на вечір, а не завалювати роботою.
Він простягає мені букет. Його голос тепер зовсім не драконячий.
— Сідайте, Оксано, якщо вже прийшли. Я обіцяв вам побачення і хай там як, але дотримаю слова. Не хвилюйтеся про дедлайн. Я домовився з босом, і сьогодні він дуже добрий.
Я беру букет з його рук та сідаю за стіл. Драконисько вмощується навпроти. До нас підходить офіціант.
— Добрий вечір! Вітаю зі святом закоханих! — він ставить перед нами меню. — Ви вже обрали, чим порадуєте свою половинку? У нас сьогодні особлива пропозиція для пар, десерт “Полум’яне серце” під соусом чилі. Таке ж гаряче, як ваші почуття!
Степан має такий вигляд, ніби зараз провалиться крізь підлогу прямо в архів на цокольному поверсі.
— Нам по ваші фірмовій страві… — починає він, але я перебиваю.
— Та два подвійних еспресо, — кажу я, не зводячи погляду з боса. — І принесіть той ваш “чилі”. Мій супутник сьогодні дуже любить вогонь. Він професійний Дракон.
Офіціант дещо спантеличено кліпає очима, записує замовлення і швидко зникає, відчуваючи, що за цим столиком іскрить так, що можна підзарядити невелике місто. Степан нахиляється вперед, спираючись ліктями на стіл. Погляд знову стає гострим, але тепер у ньому немає тієї офісної холодності.
— Оксано, ви писали, що у вас нестерпний бос. Навіть не так, можу процитувати: “Впертий баран”. Ви ж розумієте, що після цього завтрашній ранок в офісі може бути специфічним? — його голос звучить з хрипотою.
— А що не так я написала? Хто ще змусить працювати позанормово у вечір Дня закоханих? — я зухвало підпираю підборіддя рукою. — Мене хвилює, чому “Mr_Grey” обіцяв мені бути лагідним і терплячим, а Степан Анатолійович годину тому ледь не спопелив мене поглядом за недороблений звіт? Ви ж самі розумієте, що роботи багато і неможливо впоратися за годину.
— Бо я не знав, що ви — це вона! — Драконисько майже вигукує це, а потім стишує голос. — Оксано, ви в житті значно гостріша, ніж у чаті. Там ви були як кішка, а тут, як молода вовчиця.
— Це тому, що в чаті ви мені не давали правок до сьомої вечора! Ви в офісі навіть не вітаєтеся нормально, просто кидаєте теки на стіл, ніби це гранати! Як я мала здогадатися, що під цим бронежилетом ховається людина, яка цитує Ремарка і надсилає фото заходів сонця?
— Можливо, цей бронежилет потрібен саме для того, щоб такі, як ви, не вилізли мені на голову, — він звужує очі, але в кутиках вуст ховається посмішка. — Хоча, як я бачу, ви вже там. Причому без жодних зусиль.
Офіціант ставить перед нами дві чашки кави та той самий десерт. Червоне серце з глазурі виглядає майже як виклик.
— Ваше “Полум’яне серце”, — хлопець швидко зникає, бо напруга між нами вже буквально вібрує в повітрі.
Я беру ложечку, але не поспішаю їсти. Дивлюся прямо на Степана. Зараз він не здається таким уже й недосяжним босом. Просто чоловік, який теж шукав когось свого у безликих чатах.
— Знаєте, Степане… — я вперше називаю його просто на ім'я без по батькові, і бачу, як він на мить завмирає. — Ви у житті значно цікавіший, ніж у чаті. Там ви були надто ідеальним, а тут, я хоч знаю, що від вас чекати.
Впевнено відламую чималий шматок “Полум’яного серця”. Воно має ефектний вигляд, пахне шоколадом, тож я без жодних підозр відправляю його до рота.
— Оооо… — мої очі розширюються, а всередині горла ніби спрацьовує детонатор.
Це не шоколад, а концентрована злість усіх мексиканських плантацій чилі. У роті миттєво стає так гаряче, що я, здається, зараз почну пускати дим із вух. Хапаю чашку з еспресо, роблю великий ковток і мало не випльовую його назад.
— А-а-а! Гаряче! — хриплю я, бо гаряча кава на обпечений перцем язик — це все одно що гасити пожежу бензином.
— Оксано! Ви що робите? — Степан підскакує, ледь не перекидаючи столик. — Хто ж запиває чилі гарячим еспресо?
Він гарячково озирається і хапає з таці офіціанта, який проходив повз, соусник з вершками.
— Пийте! Швидше! — він підносить соусник до моїх губ, притримуючи мене за потилицю, наче поранену на полі бою.
Я роблю кілька жадібних ковтків. Молочний жир трохи втихомирює вулкан. Відкидаюся на спинку стільця, важко дихаючи, зі сльозами на очах і, мабуть, з розмазаною помадою.
— Ви бачили, що вони туди поклали? — гарячково розмахую долонею перед обличчям. — Це ж замах на життя!
Степан дивиться на мене, потім на нещасний десерт на тарілці, і раптом його плечі починають здригатися. З його вуст виривається сміх.
— Дуже смішно, — бурмочу я, відчуваючи, як губи все ще пульсують. — Вечір остаточно зіпсовано.
Степан раптом заспокоюється. Він нахиляється ближче, і я бачу в його погляді не глузування, а щось дуже тепле.
— Навпаки. Ви зараз справжня. Без офісного маскування і без масок із чату. Офіціанте, принесіть нам, будь ласка, нормальну вечерю без перцю.
Степан робить ситне замовлення. Ми вечеряємо без голок у розмові. Обговорюємо нашу переписку, а не робочі моменти. Я розумію, що він і справді той, хто писав мені це все. Вечеря з’їдена, кава допита. Залишилося лише те саме “Пекельне серце”, яке ніхто з нас не наважувався доїсти. Степан оплачує рахунок:
— Оксано, той звіт потрібний на завтра. Ми мусимо повернутися в офіс. Доробимо його разом, і чесно кажучи, містер Грей сьогодні не налаштований відпускати свою Темну вишню так рано.