Епілог

Відкриваю очі й бачу свою кімнату. І що це все було?! Чи це мені наснилось? З якого моменту все перестало бути реальністю і перетворилось на сон? Підношу руку до губ і складається враження, що вони досі зберігають тепло Вістана. Як у всьому розібратись? О! Згадала: зі мною ж була Маряна! Забігаю в кімнату сусідки: та спить, як ні в чому не бувало.
- Мар'яно! Мар'яно! Проснись вже. - трясу я її за плече.
- Що трапилось? Чого ти мене будиш? - сонно бухтить подруга.
- Як ми вчора з тобою повертались з вечірки? - питаю я.
- Ну ти даєш! Ти що не пам'ятаєш? - здивовано перепитує вона.
- Якби пам'ятала, то не питала б!
- Особисто мене привіз швейцар, якому це наказав зробити пан Вістан. Коли я приїхала додому, то ти вже була тут і спала собі.
- Спала?
- Ну, так.
- Зрозуміло... - задумливо вимовила я.
- А ти, що дійсно нічого не пам'ятаєш?
- Це вже не важливо...- розсіяно вимовила я, і пішла у свою кімнату.
Сиджу на ліжку та й думаю: що ж це все-таки було? Наше з Вістаном побачення на даху - це сон, чи реальність? А ще його слова про те, що я чаклунка, як це розуміти? Так я просиділа десь з півгодини, намагаючись все це осмислити.
Блукаючи поглядом по кімнаті, зачепилась за кактус, що стоїть на підвіконні. Я його давно купила і продавчиня запевнила мене, що він майже одразу зацвіте, але цього не відбулось. І тут я вирішую розвіяти свої сумніви, використавши на практиці магію, якщо вона, звичайно ж, в мені присутня.
Спочатку я зосередила свій погляд на кактусі, а потім закрила очі, і почала уявляти, як на ньому розквітає квітка. Уявляла я це десь секунд тридцять, а коли відкрила очі, то побачила, що все марно - кактус не зацвів. Що і треба було довести: ніяка я не чаклунка. І побачення в ніч Хелловіну мені примарилось.
Не можу не сказати, що в якусь мить я повірила в те, що це було дійсністю. Такою собі приголомшливо-магічною дійсністю. Але, на жаль, все скінчилось з настанням ранку. Тому, зібравши свої думки до купи, я пішла у ванну кімнату. А коли повернулась назад, то так і завмерла на порозі своєї кімнати...
На підвіконні стоїть кактус, а на ньому розквітла блідо-рожева квіточка! Щоб не впасти, я присіла на ліжко. Але відчуваю, що мені не вистачає повітря, тож підійшла до вікна, і відкрила його навстіж. І майже одразу у нього залетів філін. Він зробив декілька кіл по моїй кімнаті, а потім присів на підвіконня. В його дзьобі я побачила листівку. Тремтячими пальцями висмикнула папір, і не дихаючи розгорнула його. У листівці красивим почерком написано:

"Ти забула у мене свою мітлу. Віддам її тільки тобі особисто. Чекатиму сьогодні...
                                                                                         Твій люб'язний чаклун"
    
Від автора
Мої любі читачі! Дуже сподіваюсь, що ця історія принесла вам задоволення. Перепрошую за те, що третю главу затримала, адже планувала закінчити її набагато раніше. Через постійні повітряні тривоги, перебої зі світлом, та інтернетом працювати стало важче. Ось і зараз це звернення до вас я пишу сидячі в коридорі. Але пишу! І писати буду! Для вас.
Цю коротеньку історію я вигадала спеціально для конкурсу, який зараз проходить тут на порталі Букнет. Тож буду дуже вдячна вам за підтримку у вигляді лайків, коментарів та репостів. Також запрошую підписуватись на мою сторінку, щоб отримувати сповіщення про мої нові книги.
Дякую за увагу!
                                                                                 З любов'ю
                                                                                                    ваша Аврора Дейнеко.