Глава 3

- Ніко! Ти довго там ще будеш? - чую я невдоволений голос Мар'яни з кімнати.
В останнє розглядаю своє зображення у дзеркалі й відчиняю двері.
Німа сцена: спочатку Мар'яна здивовано відкрила рота, потім втративши рівновагу, усілась на ліжко.
- Коментарі якісь будуть? - з усмішкою питаю я.
- Навіть не знаю, що сказати!
- Прийму це за комплімент.- підморгуючи їй одним оком, говорю я.
Насправді я й сама дуже задоволена образом відьми, який мені вдалось створити. Шикарна вечірня сукня чорного кольору до самої підлоги ідеально облягає моє тіло. Плечі повністю відкриті лише невеличкі бретелі наче навмисно впали на передпліччя. Зверху тугий корсет закінчується доволі глибоким декольте. Спідниця починаючи з середини коліна трохи розходиться, даючи можливість вільно пересуватись. Волосся я трохи підкрутила, і зробивши проділ на бік, приколола його над лівим вухом, а з іншого боку волосся вільно падає мені на плечі плавними хвилями. Над зеленими очима я намалювала зухвалі чорні стрілки, а губи підвела яскраво-червоною помадою.
Вийшло дійсно дуже ефектно, я б навіть сказала - провокаційно.
- Він буде вражений... - нарешті, вимовила Маряна.
- Хто "Він"? - наче не розуміючи про кого вона каже, питаю я.
- Сама знаєш "Хто"! - примруживши очі, іронічно відповіла подруга.
- Годі тобі! Збираймося, бо запізнимось. Накинувши зверху чорний оксамитовий плащ з широким капюшоном та взявши в руки мітлу - обов'язковий для будь-якої відьми атрибут, я разом з Мар'яною покинула квартиру, яку ми з нею винаймаємо. Вона, до речі, обрала для себе образ лісної мавки, який їй неймовірно підходить.
Наблизившись до замку, зрозуміли, що вечірка буде багатолюдною, адже пробка з машин починається далеченько від воріт, які нас нещодавно не дуже гостинно зустріли. 
Проте не простояли ми й декількох хвилин в заторі, як поруч з нами з'явився ретро автомобіль, він під'їхав по зустрічній смузі, яка для всіх інших перекрита. З нього вийшов швейцар і ввічливо постукав у вікно нашої машини.
-Добрий вечір, пані! Вас запрошують пересісти в той автомобіль, а вашу машину я сам припаркую.
Ми з Мар'яною здивовано переглянулись, але слухняно пересіли в ретро автомобіль. Оминувши пробку по зустрічній смузі ми доволі швидко опинились біля замку. Вийти з машини нам допоміг вже інший швейцар.
Сьогодні замок виглядає зовсім по-іншому. Його фасад підсвічується спеціальними ліхтарями, які роблять його ошатним. Те, що до нашої вечірки ретельно підготувались, стало зрозуміло ще на порозі замку. Адже біля входу організована така собі "парковка" для мітел. При чому ідея зробити щось подібне мені, як ініціатору вечірки, навіть в голову не прийшла. Чесно кажучи, я планувала поставити свою мітлу в закутку якоїсь кімнати. Схоже у власника цього замку великий досвід з організації вечірок на містичну тематику.
Припаркувавши свою мітлу поряд з іншими, я разом з Мар'яною зайшла в середину. В холі нас зустрів той самий дворецький, який привітавшись, допоміг нам позбавитись наших плащів.
У величезному холі на гостей замку чекає фотозона з плакатом на якому зазначено: назву нашого вузу та рік випуску. Сфотографувавшись на його фоні ми пішли з Мар'яною далі, інспектувати наскільки вдалим виявилось оформлення інших залів.
І те, що ми побачили перевершило всі наші очікування! 
Вузькі коридори замку освітлюються справжніми смолоскипами. Попід стелею розвішено штучне павутиння, а по кутках кімнат і залів розставлені різноманітні інсталяції: з гарбузами, свічками, та іншим приладдям. На окрему увагу заслуговує оформлення барної стійки: на помості встановлено безліч різноманітних котлів, над якими чаклує дуже колоритна відьма-бармен, постійно підсипаючи якесь зілля в один із чанів.
Не менш епічно виглядає діджей цієї вечірки: він, ну дуже правдоподібно виглядає в образі вампіра. Я б навіть сказала, що занадто правдиво. Цікаво де Вістан знайшов діджея, який вміє грати на справжньому органі? Адже цей "вампір" примудряється поєднувати в танцювальних сетах: клубну, готичну, і навіть класичну музику.
В цілому атмосфера просто незабутня. Неозброєним оком видно, що всі присутні у захваті. В їх числі і я. Проте десь в середині вечірки мені чомусь стало сумно. 
Не хотіла сама собі зізнаватись, що готуючись до сьогоднішнього свята, я сподівалась, що побачусь з Вістаном. Але пройшла вже більш ніж половина вечірки, а він так і не виказав до мене ніякого інтересу. Тому покинувши танцювальний майданчик, я направилась в залу, де проходить більш спокійна програма, а саме: так звані "швидкі побачення". Це коли всі охочі беруть участь в короткому опитуванні одне одного, почергово переміщаючись з одного столика за інший. Таким чином люди знайомляться один з одним. Ніколи не приймала участь в такому заході, і ось раптом вирішила, а чому б ні?
Номер столика, за який я маю сісти, визначається жеребкуванням. Тож витягнувши карточку з номером двадцять сім, я попрямувала до відповідного столика. Але побачивши того, хто чекає на мене за столом трохи пригальмувала.
За круглим столом з номером двадцять сім, на якому стоїть маленький гарбузик, в середині якого мерехтить свічка, сидить господар цього незвичного клубу.
Чи варто казати, що Вістан виглядає просто приголомшливо! Минулого разу мені не здалось те, що він надзвичайно харизматичний чоловік. Поки наближалась до столика, відчувала, як його аквамаринові очі, жадібно мене розглядають.
- Темної ночі, Вероніко! - підіймаючись з-за столу, промовив він традиційне вітання в ніч Хелловіну.
- І Вам темної ночі, Вістане! - відповіла я.
- Ти просто "непристойно" красива. - промовив він, допомагаючи мені сісти за столик.
- Такого неоднозначного компліменту мені ще не доводилось чути. -
розсміявшись, промовила я.
- Це я ще стримався. - лукаво так посміхаючись, промовляє цей не менш "непристойно" красивий чоловік.
- Дякую. - коротко відповідаю я.
- За комплімент чи за те, що стримався? - піднімаючи одну брову, і продовжуючи нахабно посміхатись, запитав Вістан.
- Ви просто нестерпний! - сказала я, і знову не витримавши, розсміялась.
- А ось тепер, я дякую за таку лестиву характеристику. - шанобливо склоняючи голову, промовив чоловік.
- Цікаво, як так вийшло, що я витягнула картку з номером саме цього столика? - примруживши очі, запитала я.
- Мабуть, це магія. - знизавши одним плечем, незворушно так, відповів Вістан.
- Я так одразу і подумала. - з іронічною посмішкою промовила я.
- З мого боку було б помилкою нею не скористатися.
- Безумовно. - підіграючи йому, говорю я.
- Тож як тобі вечірка? - запитує Вістан.
І тільки-но я відкриваю рота, щоб відповісти, як лунає дзвінок, який сповіщає про те, що швидке побачення закінчилось і треба пересідати за інший стол.
Ну нічого, я все одно планувала будь-що подякувати Вістану за допомогу в організації вечірки в її кінці. Тож ще встигну це зробити. Кивнувши головою в знак подяки за швидке побачення, направилась знову в бік столика, де відбувається жеребкування. В цей раз мені дістався номер вісім.
Підходжу я до столика з цим номером і не вірю своїм очам: за ним сидить знову ж таки Вістан.
- Це і є ті самі спецефекти про які Ви говорили? - схрестивши руки на
грудях, запитую я.
- О ні. Це ще далеко не спецефекти. - хитаючи головою, відповідає він.
- А що ж це тоді? - вже сідаючи за столик, уточнюю я.
- Магія... - хитрюще посміхаючись, відповідає Вістан і додає. - Але знаєш, що?
Від'ємно хитаю головою у знак того, що навіть не здогадуюсь.
- Щось мені не дуже подобається такий формат побачення.
- Такі правила. - промовила я.
- А я ніколи не граю за правилами...- з зухвалим блиском в очах, промовив чоловік.
Після цих слів я підібралась, розуміючи, що зараз прозвучить щось своєрідне. І я не помилилась...
- Я от все не можу забути твої слова про те, що ти моя боржниця.
Урчащі нотки в слові "боржниця" віддались вібрацією по всьому тілу.
- Що Ви хочете? - намагаючись стримати хвилювання, промовила я.
- Хочу справжнє побачення з тобою.
- Коли?
- Прямо зараз. Чекатиму на даху... До тебе підійде швейцар та проводить.
І, не дочекавшись моєї відповіді, Вістан залишив столик.
Майже одразу пролунав дзвінок про те, що пора пересісти за інший столик. Я встала, обернулась по сторонах, але Вістана ніде не було видно. В цей момент до мене підходить швейцар з моїм плащем в руках і говорить:
- На Вас чекають. Дозвольте супроводити?
Я лише ствердно кивнула головою в знак згоди, і попрямувала за швейцаром. Ми вийшли з ним із зали й попрямували кудись вузьким коридором. В самому кінці якого зупинились біля звичайних дверей, але коли швейцар натиснув на щось в стіні - двері відчинились, як стулки ліфта. Ми зайшли всередину і швейцар натиснув на кнопку останнього поверху. Як виявилось їх тут п'ять.
Підіймались ми буквально декілька секунд, а коли двері відчинились, чоловік галантно вклонився пропонуючи мені вийти. Опинившись на даху замку, я одразу побачила куди мені треба йти...
Поряд з парапетом, що розташований біля західної вежі замку, звідки відкривається приголомшливий краєвид, організовано ну дуже романтичний закуток для побачення. В стороні стоїть рояль, а поряд з ним на спеціальних підставках: скрипка та віолончель. По периметру розставлено вази з шаленою кількістю троянд, а над головою розвішено гірлянди з ліхтариками. По середині майданчика накрито столик на дві персони. Стою посеред даху, розглядаю всю цю красу, аж раптом із-за всіх закутків потягнувся серпанок. В якийсь момент туману стало настільки багато, що я перестала бачити хоч щось. Серпанок настільки лагідно мене огорнув, що стало невимовно приємно і затишно. Саме в цей час із клубів туману вийшов Вістан з бутоном червоної троянди в руках. Це виглядало настільки ефектно, що я втратила дар мовлення на якийсь час.
Чоловік підійшовши до мене, одразу простяг квітку. Я прийняла троянду, і вдихнувши її аромат, промовила:
- Ви вмієте справити враження, Вістане.
- Це я ще стримую себе. - зухвало посміхнувшись, повторив він туж саму фразу, що вже говорив.
- Це і є ті самі спецефекти, про які Ви говорили раніше?
- Лише частина з них... - багатообіцяльно промовив чоловік, проводжаючи мене до столика.
- Отже, окрім того, що Ви власник цього клубу, то Ви ще й ілюзіоніст? - зацікавлено питаю я.
- Правильніше буде сказати - чаклун, - відповів він, і поставив зустрічне запитання. - Що ти будеш пити?
- Мабуть, те, що в пляшці. - здивовано відповідаю я.
Адже у відерку, що стоїть на столі знаходиться лише одна пляшка. І, як такого вибору, все одно немає.
- Добре. Поставлю питання по-іншому: щоб ти хотіла зараз випити?
Замислилась... Зрештою назвала свій улюблений напій: обліпиховий глінтвейн з медом та імбиром.
- Цікавий вибір. - промовив Вістан.
Після цього він дістав з відерця пляшку, але замість кришталевих фужерів, потягнувся за келихами з більш товстого скала. Відкоркувавши пробку, Вістан почав наливати в келихи напій помаранчевого кольору, який дійсно схожий на обліпиховий глінтвейн.
Дивлюсь на все це й очам своїм не вірю! Коли чоловік простягнув мені келих, спочатку вдихнула аромат - справді глінтвейн. Тільки після цього наважилась спробувати.
- Мммм... Дуже смачно. - примруживши очі вимовила я, оскільки такого смачного глінтвейну я у своєму житті ще не куштувала.
- Радий, що вгодив.
- Але як? Як таке можливо? Це вже не схоже на звичайні фокуси.
- Не можу з тобою не погодитись в цьому...
- Тоді, що це? - зацікавлено запитую я.
- На жаль не буду оригінальним і повторюсь: це - магія. - дивлячись мені в очі, відповідає Вістан.
Хочу щось на це відповісти, але жодного слова не можу підібрати. Наче серйозний такий собі чоловік, а говорить про магію, ніби дійсно в це вірить.
І не схоже, що це лише маркетинговий хід з метою підтримання загадкового іміджу цього клубу.
Не дочекавшись хоч якоїсь реакції від мене, Вістан знову заговорив:
- Розумію, що в це важко повірити, але це дійсно так.
- І Ви, справді, чаклун? - нарешті спромоглась вимовити я.
- Так.
Мовчу...
- Ти, до речі, теж незвичайна людина... - не відпускаючи мого погляду, сказав Вістан.
Не витримавши, засміялась.
- Повірте, Ви далеко не перший, хто натякає на те, що я відьма.
- Ні. Ти не відьма. - спокійно так заперечив мені чоловік.
Перестала посміхатись.
- А хто тоді?
- Теж чаклунка.
- А що, є якась різниця?
- Так. Чаклуни сильніші за відьом, бо знаходяться на вершині магічної ієрархії.
- Чому Ви вважаєте, що я чаклунка?
- Бо саме на тебе зреагував мій магічний захист, коли ти торкнулась воріт біля замку. Я сам цьому здивувався, адже раніше моя магія ні на кого так не реагувала.
- Отже, Ви хочете сказати, що я теж можу застосовувати магію? - здивовано запитала я.
- Так.
- А чому я раніше про це не знала?
- Бо твоя магія прокинулась лише нещодавно, коли вступила у взаємодію з моєю.
- Тож ви хочете сказати, що я теж можу чаклувати?
- Так.
- І що я можу робити?
- Поки що небагато, але згодом твої вміння будуть нарощуватись.
- Наприклад?
Вістан ненадовго замислився, а потім поставив посередині столу вазу, в якій знаходиться бутон троянди, яку він мені подарував.
- Спробуй розпустити бутон цієї троянди. На це має вистачити твоєї магії. Для цього заплющ очі й сконцентруйся на бажанні це зробити.
Я з сумнівом подивилась спочатку на квітку, а потім на чоловіка. Вістан лише підбадьорливо мені підморгнув, чекаючи на мої подальші дії. Ну гаразд! Може я зараз трошки з'їхала з глузду, але все-таки спробую це зробити. Заплющила очі та подумки намагаюсь наказати бутону розпуститися. Через декілька секунд питаю, не відкриваючи очей:
- Ну як виходить?
- Поки що ні, - відповів Вістан, і я відчула, як він накрив мою руку своєю, а потім додав. - Спробуй уявити, як бутон розкривається: одна пелюстка за іншою.
Представила собі цю картину і майже одразу почула:
- Молодець! У тебе виходить.
Не витримала, і розплющила очі, але не можу повірити тому, що відбувається: бутон рози потроху розкриває свої пелюстки!
- Не може цього бути! - хриплим голосом промовляю я, і примруживши очі, скептично промовляю. - Це все Ви робите!
- Навіть і не думав! - підіймаючи руки в гору, наче захищаючись промовив він.
- Але це просто нереально! Як таке може бути?
- Насправді все дуже реально. Просто треба в це повірити.
- А цей замок? Він виходить теж незвичайний? - запитую я.
- Дійсно незвичайний. Це одна з моїх резиденцій. Коли я в ній живу, то зазвичай тут організовуються зустрічі різноманітних магічних істот. Саме тому сюди не пускають людей.
- А сьогодні, окрім Вас, тут є ще хтось з магічними здібностями? - питаю я.
- Окрім мене і тебе, ти хотіла сказати? - підіймаючи одну брову, уточнив Вістан.
- Мабуть... - несміливо підтвердила я.
- А ти сама, як думаєш?
Замислилась...Осяяло!
- Відьма-бармен!
Ствердний кивок.
- Діджей-вампір!
Знову ствердний кивок.
- Все. Більше нікого не можу згадати.
- Ще декілька швейцарів-перевертнів. А також шеф-кухар - він також відьмак.
Сиджу і намагаюсь якось всю цю інформацію сприйняти.
- Здається треба зробити перерву. Потанцюємо?
- Давайте.
Вістан підвівся, і простяг мені руку, допомагаючи вийти з-за столу. Я кинула погляд на музичні інструменти, які стоять неподалік, і промовила:
- Мають прийти музиканти?
- Обійдемось без них.
Промовив чоловік, і кивнув у бік інструментів, як зазвичай диригент дає відмах оркестру починати. 
І знову потрясіння! Клавіші рояля почали натискатись самі по собі, відтворюючи мелодію танго. Майже одразу в повітря злетіла скрипка, смичок якої перебирає струни, підіграючи роялю. Ну, і на останок до них доєдналась віолончель.
- Не може цього бути! - знову приголомшливо вимовила я.
- Все може бути, Вероніко... - вимовив Вістан, і закружляв мене у танці.
Він веде дуже впевнено наче професійний танцюрист. І хоча я до цього ніколи не танцювала танго, в мене теж доволі не погано виходить.
- Ти так вміло танцюєш теж завдяки магії? - підозріло запитую я.
- Ні. Це мої особисті здібності. - відповів Вістан і додав. - Мені подобається, що ти перейшла зі мною на "ти".
Ми ще декілька хвилин покружляли по даху у вихрі пристрасного танцю, але музика все ж скінчилась. І до нас донеслись звуки знизу: гості потроху починають розходитись - вечірка скінчилась.
- Вечір Хелловіну скінчився. Я, до речі, так і не подякувала тобі за допомогу в організації сьогоднішнього свята. Все пройшло просто чудово. Я тобі дуже вдячна! - дивлячись знизу вверх промовила я, адже Вістан так і не випустив мене зі своїх обіймів.
- Радий був допомогти. - промовив він, затримавши свій погляд на моїх губах, а потім хрипло додав. - Шалено хочу тебе поцілувати.
Після цих слів спочатку затамувала подих, але потім рішучо вимовила:
- Цього разу можеш себе не стримувати...
Двічі просити не довелось, адже мене почали цілувати з таким натхненням, що я забула про все на світі. Коли наводження спало, я втамувавши подих, вимовила:
- Мені час додому.
- Я подбаю про це... - вимовив Вістан і знову мене поцілував.
В якийсь момент я відчула, що мене знову огортає серпанок, а потім навкруги стало темно.