Глава 1

Хочу висловити величезну подяку читачці Вікторії (Vikki) за створення приголомшливої обкладинки для цієї та інших моїх книжок. Віко, я дуже ціную нашу з тобою дружбу! І пам'ятай, що твої малюнки - це джерело мого натхнення.

- Мар'яно, а ну зупини! - різко вигукую я, дивлячись у вікно машини.
Подруга з переляку тисне на гальма, і тільки потім здивовано питає:
- Що трапилось?
Ігноруючи її питання, я відчиняю двері й вистрибую з машини. Мою увагу пригорнув будинок за високими кованими ґратами. Його навіть не можна назвати звичайним будинком. Перед моїми очима представ справжній середньовічний замок. Мало того, за своєю архітектурою він може конкурувати з замком графа Дракули у Румунії за першість у приналежності до готичного стилю. Гострі шпилі замку ховаються високо в небі за хмарами, фасад будівлі прикрашають фігури різноманітних містичних героїв. Все це справляє незабутнє враження і навіть трохи лякає.
- Ти думаєш про те ж що і я? - відійшовши від першого шоку, нарешті, звертаюсь до Мар'яни, яка теж вийшла з машини та дивиться в тому ж напрямку.
- Ні. - ствердно відповідає вона.
- Чому? - зацікавлено перепитую я.
-Тому, що це неможливо! - відповідає мені подруга.
- Чому це? - знову цікавлюсь я і додаю.- До речі, його ж раніше тут не було, здається.
- Так не було. Цей клуб тільки но місяць, як закінчили будувати. Відкриття було на минулому тижні. - відповідає Мар'яна.
- Отже, клуб говориш...- з ще більшою зацікавленістю промовляю я, дивлячись у бік замку.
- Клуб, ось тільки закритого типу. Я б навіть сказала: зовсім закритого. Тому те, про що ти подумала - неможливо!
- Та годі тобі! Немає нічого неможливого. - усміхаючись говорю я.
- Повір мені, Ніко, я знаю багатьох наших однокурсників, кому було відмовлено у запрошенні на вечірку в цей клуб. Хоча ти сама знаєш, що для студентів нашого вишу зазвичай відчинені двері усіх закладів.
Це дійсно правда, адже наш навчальний заклад - один з найпрестижніших у країні й в ньому навчаються або дуже обдаровані, або дуже багаті діти. Ми з Мар'яною належимо до категорії перших, оскільки обидві закінчили школу з відзнакою, і наразі ми одні із перших по успішності на потоці.
- Тому організувати тут студентську вечірку на Хелловін - це нереально! - повчально вимовляє Маряна, правильно розгадавши мій задум.
Я являюсь головою студентської спілки й зазвичай організація такого роду заходів лягає на мої плечі. Кожного року саме вечірки на Хелловін ми організовували не в стінах університету, обираючи якесь колоритне місце.
Враховуючи те, що цей рік у нас випускний - мені захотілось знайти якусь ну дуже особливу локацію. І, здається, я її знайшла...
- А ну ходімо. - кидаю я через плече Мар'яні, крокуючи у бік воріт.
- Ніко! Ти що вигадала?! Облиш цю ідею! Нас туди все одно не пропустять. - почала одразу відмовляти мене Мар'яна.
Але я б була не я, якби так швидко відмовлялась від своїх задумів. Тому не обертаючись попрямувала стежкою в бік замку. Вже біля самих воріт я трохи пригальмувала, і дочекавшись подругу, промовила, киваючи на дзвінок:
- Дзвони, а я поки трошки причепурюсь.
І дістала з сумочки пудреницю та помаду.
- Може не треба? - нерішучо так промовила Мар'яна, розуміючи, що мене вже не переконати.
- Ще й як треба! Ніхто нас тут не з'їсть. Та й за запитання ніхто з нас плати не візьме. - промовила я, підводячи губи помадою.
Мар'яна багатостраждально закотила очі до неба, але кнопку дзвінка все-таки натиснула. В цей момент камера, що висить на одному зі стовпів, явно активізується, повертаючись у наш бік. Проходить десь хвилина, але двері не відчиняються. Я вже і красу закінчила наводити, а до нас так ніхто і не вийшов.
- Ну, що я тобі казала?! - самовпевнено вимовляє Мар'яна.
- Ну це ми ще подивимось! - примруживши очі, озвучую я.
Тепер настала моя черга: обійшовши Мар'яну, наблизилась до величезних кованих воріт, і перед тим, як натиснути на дзвінок, взялась рукою за один з прутів. В цей момент трапилось щось дивне: від воріт вдарило слабкою вибуховою хвилею темно-зеленого кольору. Нас з Мар'яною зачепило, і я відчула легкий дискомфорт, ніби мене обдало подихом дуже гарячого повітря.
- Що це було? - здивовано питає подруга.
- Не знаю, може якась особлива система захисту, - відповідаю я й уточнюю. - Ти в порядку?
- Здається так. - трохи невпевнено відповідає подруга.
- Ну це вже ні в які ворота не лізе! Я, звичайно, розумію, що клуб закритого типу, але це занадто. Так можна і травмувати когось. Це ж всього-на-всього ворота, а не володіння, які знаходяться за ними. Навіщо ставити такий захист? - розсерджено промовляю я, дивлячись прямо в об'єктив камери.
- Та годі тобі, Ніко, ходімо звідси вже.
Я ще декілька секунд гнівно дивилась в камеру, сподіваючись хоч так
висловити своє невдоволення. Проте розуміючи, що так можна простояти доволі довго, а головне безрезультатно, все-таки піддалась на умовляння подруги, і повернулась, щоб направитись до машини.
Але в цей момент сталося диво: ворота зі скрипом відчинилися.
Ми здивовано переглянулися з Мар'яною. Тільки но я зібралась зробити крок у бік замку, як подруга знову спробувала мене зупинити:
- Ніко, не треба. Давай підемо звідси.
- Не турбуйся, ми обов'язково підемо, але спочатку я хочу отримати пояснення, що це було? - знову дивлячись в об'єктив камери, промовляю я, а потім додаю вже звертаючись до Мар'яни. - Якщо не хочеш туди йти, то зачекай на мене в машині.
Мар'яна лише приречено видихнула, але пішла разом зі мною.