Побачення

Побачення

Вона прокинулася рівно о шостій. Без будильника. Вірніше, випередивши його на п'ять хвилин. 

За вікном не поспішало світати. Осіннє сонце ще тільки промінням дістало до горизонту і, зачепившись за обрій, ліниво підтягувалося догори. В кімнаті було сіро. Її ще сонний погляд виловлював риси окремих предметів: безформних і однотонних. Думаю, так виглядає помешкання більшості людей, котрі щойно переїхали і не квапилися розпаковувати коробки - коробочки, мішечки та валізи. 

Вчора її вистачило на постіль і посуд. Потім нерви почали тріщати, і вона побігла шукати порятунку в парку, де гуляла Осінь...

Вона лежала не рухаючись, прислухаючись до власного дихання. І було в цьому щось надзвичайне. Щось, що приносило полегшення і підіймало вище небес. Вона не чула його дихання. 

Усвідомивши це, її мозок спроектував на вуста привітну усмішку. 

"Ось, що таке щастя!" - промайнуло в голові, і ця думка підняла її над ліжком і понесла до ванної кімнати. 

Вода стікала по тілу гарячими струмочками. Їй уперше за 7 років було однаково тепло на душі й тілі. І вона усе ще озиралася на двері, побоюючись, що він зайде і торкнеться її своїми холодними від байдужості руками. 

 

Скільки часу вона тікала від нього? Усі 7 років. Усе життя. Ще дівчинкою вона мріяла про інше життя, інші стосунки, іншу любов. Та що казати, вона просто мріяла про любов, якою її так і не обдарували. 

І от, нарешті, свобода. Вона вільна. Її втеча, до якої вона майстерно і довго готувалася, таки відбулася. 


 

Відображення у дзеркалі було щасливим і виглядало років на п'ять молодшим. Нічого не обтяжувало погляд і не замилювало блиск в очах. 

"Машина часу існує-таки! Наче мені знову 21. Наче, нічого того не було. Наче його і немає зовсім!" 

 

Вийшовши з ванної, вона застала власну кімнату залитою світлом. Сонце таки визирнуло з-за горизонту, набралося сили. Тепер упакований у коробки безлад було ще видніше. Але це її не бентежило. Зовсім. 

 

Пропустимо сцену її вітання з кавою та смакування десерту, який купила учора дорогою з парку. Цікаво було потім, бо ж саме після свого далекого від традиційного, навіть дещо бунтівного сніданку вона вирішила піти на побачення... Із собою. 

Ця ідея запалила її погляд. Вона кинулася до валізи і дістала усі свої сукні, кофтинки і спідниці. Стало сумно. Відразу згадався він. Його погляд. Його слова. 

Вона гидливо відкинула сукню, яку саме тримала в руках, вивільнила один із мішків і впакувала усе, що мало відтінки її колишнього життя в неволі. 

"Кошик добра біля під'їзду - гарна ідея. Якби знала, хто встановив, подякувала б особисто!" 

Вона склала уже майже все, але рука не піднялася на тоненький трикотажний светрик, який купувала без нього. Ще до нього.

"Такий гарненький. А вдягла я його від сили двічі."

Вона взяла річ у руки і притисла до грудей. Склалося враження, що вона обіймає себе двадцятирічну. Скільки всього вона могла би зараз розповісти тій дівчинці, котра так багато не бачила, так багато пропускала повз, і так багато дофантазовувала! 


 

Речі відкладено. Светрик лежить на ліжку. 

"До нього підійдуть мої нові джинси!" 


 

Вона одягнулася і стала напроти великого дзеркала у коридорчику. Витягнувши шпильку, що тримала високу ґульку, зроблену нашвидкоруч перед походом до ванної, вона побачила, як довге волосся густою хвилею впало на плечі й сягнуло лінії талії. 

"Де мої резинки?" 

Вона дістала маленьку коробочку із прикрасами та аксесуарами для волосся. Знайшовши дві резинки, повернулася до дзеркала і зробила хвостики. 

"От і машина часу!" 

Перевтілившись у двадцятирічну студентку, вона взяла сумочку й вийшла зі СВОГО дому, прихопивши мішок для "скриньки добра". 

"Мій дім. Моя фортеця. Нарешті ти в мене є!" 


 

Коли їй був 21 рік, вона так хотіла свого дому. Хотіла, що правда, ще задовго до цього. Але саме коли їй був 21, вона гадала, що їй випав шанс це отримати. Вона скоро вийде заміж і в неї буде Її дім, ЇЇ сім'я, ЇЇ чоловік. 

Та чоловік ЇЇ був тільки на папері, а на ділі - самозакоханий тиран із відсутністю будь-яких почуттів (що вже говорити про вірність). І сім' ї, як наслідок, ніякої вона не отримала, бо ж народженням дитини могла понівечити тіло, на яке ВІН відразу заявив право власності. І дому в неї ніякого не було, бо ж коли ти ніхто для свого чоловіка, то хіба ти станеш господинею в його будинку?


 

Вона закрила кришку контейнера для збору одягу, видихнула і відразу відчула, як їй стало легко. 

А на вулиці тим часом стояв гарний ранок, що дзвенів осінньою прохолодою, яка так і норовила пірнути під рукава куртки і полоскотати її тіло під тоненьким светром.


 

"Я ніби в іншому вимірі..." - подумки. 


 

Вона гуляла парком неподалік від будинку. Зупинялася час від часу, аби зробити фото. Усе навколо було таким гарним. Дивна ця краса осені. Краса за мить до смерті під білою зимовою ковдрою. 


 

Вона натрапила на букіністів. Купила книгу і всілася на лавочці почитати. Їй сподобалося. Писали про маленького хлопчика, чий тато був на війні. А він жив із мамою, ходив до школи і мріяв про повернення батька. І ще йому подобалася дівчинка з класу...


 

Проковтнувши зміст книги, що залишила приємний післясмак, вона попрямувала перекусити до маленького кафе. Їй воно здавалося затишним навіть ззовні, але й інтер'єр був таким. 

На диво зголоднівши, вона замовила грибний крем-суп, салат "Цезар", лососевий стейк і навіть якийсь десертик до чаю "Нахабний фрукт". У будь-якому разі, в шию ніхто не гнав, удома ніхто не чекав (на щастя!), і часу для себе було достатньо! 

"Нарешті!" 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше