РОЗДІЛ 13. КІНЕЦЬ НА ПОЧАТКУ

Після цих подій на мене накинулася незрозуміла хвиля оптимізму. Я був веселий і рішучий. Здавалося, що не існує ніяких перепон, які я б не міг здолати. Я не розумів звідки в мене з’явилося стільки завзяття, але такий настрій мені дуже подобався. Я з задоволенням ходив між людьми, спостерігав за їхніми буденними справами. Тепер я ставився до них наче до маленьких беззахисних дітей, які не знають, що навколо них відбувається. Мене переповнювало відчуття турботи. Я хотів їх захищати, допомагати. І згодом мені випала така нагода.

Блукаючи між людей, я натрапив на доволі симпатичну дівчину. Вона затрималася на роботі, бо хотіла завершити якийсь проект. Я не дуже вдивлявся в те, чим вона була зайнята, бо мене більше цікавили її думки. Вона була досить розумною дівчиною з безліччю цікавих думок, які я переповідати не буду, бо це займе багато часу. Скажу тільки, що вона вмудрялася окрім свого проекту думати про інші, не менш важливі, або цікаві речі.

Нарешті, вона завершила роботу і відправилася додому. Дівчина сіла в автобус і поїхала напівпустим містечком, де вже починало сутеніти. Автобус зупинився на світлофорі і дівчина мимохіть визирнула у вікно. Біля її автобуса зупинився ще один. Якраз навпроти неї в іншому автобусі з вікна виглядав хлопець. Вони зустрілися поглядами. Дівчина відчула, як у грудях закалатало серце. Хлопець не відривав від неї погляду. Дівчина швидко дісталася з сумки газету, написала якісь цифри маркером і показала у вікно.

Хлопець поспіхом почав щось шукати, але автобус почав їхати, він спробував запам’ятати номер. Напевно, зорова пам’ять в нього була поганою, бо останні чотири цифри він не запам’ятав. Він зірвався з місця, хотів ще раз побачити цифри, та було пізно, автобуси роз’їхалися в різні сторони. Хлопець гарячково намагався згадати, та цифри вислизали з його пам’яті. Я їх запам’ятав, та сказати, як завжди, не міг…

Дівчина приїхала додому і навіть не могла приготувати собі нормальну вечерю. Все валилося з рук. Вона чекала дзвінка, який чомусь досі не пролунав. Вона ходила туди-сюди, постійно зиркаючи на телефон, їй здавалося, що від цього він скоріше задзвонить.

Проте телефон не міг задзвонити, бо в іншій частині міста хлопець безпорадно сидів на підлозі, обхопивши голову руками. Чому він такий забудькуватий? Як можна було не запам’ятати чотири цифри? Йому здавалося, що він щойно втратив сенс життя. Він набрав на телефоні те, що запам’ятав, тоді спробував пригадати ті заповітні чотири цифри, набрав навмання і приклав телефон до вуха. Пішли гудки, але трубку взяла не та людина. Ще одна спроба, знову не туди.

Я щосили намагався йому допомогти. На жаль, вселитися в якийсь побутовий предмет, як в мене одного разу вийшло з радіо, мені не виходило. Тому я почав кричати вголос.

- Три! Сім! Вісім! П’ять! – відчайдушно кричав я. – Три! Сім! Вісім! П’ять!

Але хлопець нічого не чув, набравши ще кілька неправильних номерів. І тут я по справжньому розізлився. Як можна бути таким тупим, щоб не запам’ятати номер телефону?

- Три! Сім! Вісім! П’ять! – крикнув я зі злості.

Хлопець мене почув. Він злякався, почав роззиратися навколо, але номер записав. Він з надією набрав сказані мною цифри і прислухався до гудків. Згодом хтось взяв трубку:

- Алло, - прозвучав невпевнений жіночий голос.

- Алло, - відповів хлопець, - я, е, ви, це ви та дівчина з автобуса?

- Так, я, - прозвучала відповідь.

- А можна, е, зустрітися з вами?

- Звичайно, буду рада.

Вони домовилися про час і місце зустрічі. Радості їхній не було меж. Хлопець був вдячний таємничому голосу, хоча він переконав себе, що це видала його підсвідомість. Я теж був радий, бо звів докупи двох людей, які хотіли бути разом. Вже наступного дня вони зустрілися в ресторані.

- Я, я так і не запитав твого імені, - невпевнено говорив хлопець.

- Валя, - посміхнулася дівчина, - а ти?

- Юра, - відповів хлопець, - дуже радий познайомитися.

Вони незграбно потиснули руки і сіли за столик.

- Слухай, - несміливо заговорив Юра, - може я занадто поспішаю, але у той момент, коли я побачив тебе у автобусі, я зрозумів, що це кохання з першого погляду, що я чекав цієї зустрічі все своє життя.

- Я відчула щось схоже, - зізналася дівчина, - саме тому написала свій номер, хоча вважала цей вчинок божевільним.

- Я тобі дуже вдячний за таке божевілля, - всміхнувся Юра, - якби не твоя винахідливість, то цієї зустрічі не було б взагалі.

- Так, - поринула у спогади дівчина, - я нічого не могла робити, тільки й чекала дзвінка. Ти довгенько не дзвонив. Вагався?

- Я ні секунди не вагався, - зізнався хлопець, - просто так розхвилювався у автобусі, що не зміг запам’ятати номер.

- Але все таки згадав?

- Ти знаєш, тут сталося щось дивне. Я сидів, пригадував твій номер і на якусь мить мені здалося, що хтось прокричав ті цифри, які я не міг згадати.

- Нічого собі, - здивувалася дівчина, - містика. Може якийсь домовик в тебе живе, який тобі допомагає.

- Я дуже вдячний тому домовику, - посміхнувся Юра.

Я був щасливий. Це я той домовик і було очевидно, що ці двоє по вуха закохані одне у одного. Я знову міг рухатися далі і спостерігати за чимось новим, можливо, знову допомагати. Але те, що сталося далі зі мною – я передбачити не міг.