РОЗДІЛ 12. БОЖЕВІЛЬНІ ГЕНІЇ

Після цієї історії я відчував жахливу апатію. Мені було байдуже, що робити, куди йти, на кого дивитися. Я знову ходив в Неймовірну, намагався потрапити в Нерсітаю, але це мені не вдавалося. Привид не може відчувати течії вітру. Чи течії вітру не можуть відчути привида? Я не знаю. Хотів відвідати Веніта, але ніяк не міг його знайти. Напевно, він досі ображався на мене. На його будинку вже не було бар’єру, але коли б я туди не приходив – його там не було.

Я відчував злість до самого себе. Що мені далі робити? Куди йти? Як я маю виконати якесь там призначення, якщо я звичайнісінький привид? Я не можу впливати на події, не можу комусь допомогти чи щось змінити. Може всі вони помиляються? Можливо я просто привид, якого не забрали Янголи Смерті і якого не обмежили 666 метрами?

Згадавши Янголів Смерті, я придумав план, як все це закінчити. Я просто знайду якусь лікарню, наткнуся на одного з янголів, які не в захваті від мене, і дам їм мене забрати. Я не знаю, що буде далі, правильно я роблю, чи ні. Мені було абсолютно байдуже. Може, щоб виконати своє призначення, я повинен зробити саме так? Хто знає, може, всі ті вищі істоти помилялися і вони повинні були дати мені померти?

Я рішуче направився в місцеву лікарню, шукаючи смертельно хворих людей. Там я наткнувся на чоловіка, який нервово сидів в коридорі, ледь стримуючи сльози. Йому було десь років тридцять, тридцять п’ять. Одягнений він теж був непогано, але думки, що роїлися в його голові були дуже дивними. Він згадував події, які точно не могли з ним трапитися. Його мозок показував йому місця, в яких він ніколи не бував. Ці думки тривожили самого чоловіка, але це не була його основна проблема на даний момент.

За дверима проходила операція. На хірургічному столі лежала його дев’ятирічна донька, яку збила машина. Її стан був надзвичайно важкий. Я занурився у спогади чоловіка і побачив його жахливе минуле. Його батьки загинули у пожежі, коли йому було шість років, хлопець ледь врятувався. Після цього він загримів в дитбудинок, де через кілька років на його очах трагічно загинув його найкращий друг. Пізніше його всиновила приємна пара, яка дбала і піклувалася про нього, але коли йому стукнуло сімнадцять, в їхній дім пробрався грабіжник і вбив його прийомних батьків, а самого хлопця важко поранив. Після цих подій хлопець довго приходив в себе, і на деякий час все навіть налагодилося. Він зустрів свою майбутню дружину і закохався до нестями. Вони одружилися і незабаром щаслива жінка завагітніла. Все йшло добре, але під час пологів сталися ускладнення і його дружина померла. Дівчинку ледве вдалося врятувати. І ось через дев’ять років, його дочка, єдина рідна душа, що залишилася в нього лежала на операційному столі.

Це сталося кілька годин тому. Вони ходили на могилу її матері, а коли поверталися, дівчинка необачно вискочила на дорогу і її збила проїжджаюча машина.

Чоловіка наповнювали жахливі емоції. Він благав Бога, молився, плакав, він був ладен віддати все, щоб його дочка залишилася жити. І при цьому всьому, проскакували миті, коли він забував про все і у своїх думках опинявся далеко у минулому – то піраміди будував, то воював у армії Наполеона, то полював на мамонта… Ці думки були настільки чіткими і виразними, що здавалося, таке з ним трапилося буквально вчора. Це лякало чоловіка і він думав, що божеволіє. Я теж так думав, чомусь раніше не контактував з справжніми божевільними і не знав які саме думки рояться в їхніх головах.

Час тягнувся дуже повільно. Я забув навіщо прийшов, бо теж почав переживати за дівчинку. Мені було її шкода, ще більше було шкода цього чоловіка, який за все своє життя не зробив нічого поганого, а взамін отримав стільки біди. Він явно не заслуговував на всі ці випробування і я ще більше озлобився, але цього разу на всі ці так звані вищі сили, які вважають, що творять благо, але дозволяють таким людям як цей чоловік страждати.

Через кілька годин з операційної вийшов лікар. Він був засмучений і уникав погляду чоловіка. Батько різко зірвався на ноги:

- Лікарю, як там справи? З Ірочкою все гаразд?

Очі чоловіка переповнювала надія, яка невпинно згасала через несхвальне похитування головою лікаря:

- Євгеній Степанович, - стиха заговорив лікар, - мені дуже шкода, але, на жаль, пошкодження були надто важкими. Ми зробили все, що могли але…

Лікар не встиг договорити, бо Євгеній знепритомнів. Його швидко привели до тями і змусили відпочити на одному з ліжок, поки він не заспокоїться.

Тим часом я зазирнув в операційну до Іри. Там стояв Янгол Смерті, який щось тихенько шепотів привиду дівчинки на вушко. Коли він поглянув на мене, то чомусь посміхнувся. Я вперше бачив, щоб Янголи Смерті реагували на мене позитивно, тож це мене насторожило. Він жестом попросив мене підійти ближче, але я не наважувався цього зробити.

- Все нормально, - сказав він до дівчинки, - твій батько не залишиться сам, ось цей дядько про нього подбає. – янгол вказав на мене.

- Ні! – різко заперечила дівчинка. – Я не хочу його залишати. Він же залишиться зовсім самісінький. Він буде плакати без мене. Я нікуди не піду!

Янгол Смерті різко кинувся до мене, я злякався і відсахнувся від нього, та втекти не встиг. Він вхопив мене за руку. Я вже й забув, що кілька годин тому мріяв про такий розвиток подій. Тепер я не хотів відправлятися з цим янголом. А він мене вхопив і тікати я не міг.

- Допоможи, - раптом прошепотів він, - вона не хоче йти. Якщо вона не зробить цього, то залишиться тут назавжди, стане божевільним привидом. Я не хочу, щоб така доля спіткала маленьку дівчинку.