РОЗДІЛ 10. ВИКЛИК СИСТЕМІ

Я знову блукав світом, не знаючи, що робити, куди діватися. Я бачив чимало історій, але тепер вони були не такі цікаві. Після всього мною побаченого, всіх світів в яких я побував, всіх істот, з якими я зустрічався, було нудно. Я був у Неймовірній і бачив як Дракула хотів знищити Світлу Сторону, але світлі його перемогли і запроторили до в’язниці. Я злітав на якусь планету, де бачив, як місцеві жителі повстають проти тиранії їхнього царя. Я знайшов русалок у підводному світі, які живуть своїм життям і мають свої проблеми. Я бачив стародавнього мага, який хотів вибратися з піраміди, що була його тюрмою багато років.

Я бачив багато історій і, можливо, раніше описав би їх більш детально, але зараз це все були просто історії. Я шукав чогось більш цікавого, більш неординарного, більш глобального. Але після стількох поневірянь планетою і навіть Всесвітом, я зрозумів, що тут надзвичайно нудно. Чи є тут щось таке, що могло б мене здивувати? Я сумніваюся.

Але я знову помилився. Мене змогли здивувати, і здивували мене істоти від яких я найменше цього чекав, істоти яких я вважав найнуднішими у цьому нецікавому Всесвіті, істоти, яких я все частіше почав зневажати за їхню примітивність, істоти, від яких я походжу – люди.

Люди виявилися дуже непередбачуваними. Хто б міг подумати, що на нашій примітивній планеті вони створили настільки складну і заплутану систему життя. Раніше я й не підозрював, що на Землі все настільки заплутано, що тут все так двозначно, що тут панує система, про яку ходить так багато теорій.

Я розповім вам історію про чоловіка, який кинув виклик цій системі. Ця історія цікавіша за всі мої інопланетні теорії. Люди довели мені свою багатогранність. Люди підтвердили, що самі можуть створити купу соціальних паралельних світів на одній планеті і переходити з одного соціального світу в інший ще важче, ніж у справжні.

Не буду затягувати час своїми філософськими роздумами. Слухайте, як все почалося.

Я безглуздо плутався між країнами, розчаровано зітхаючи від нудьги. Та раптом я натрапив на таємне засідання очільників всіх без винятку світових держав. Глави держав сиділи у великій аудиторії. В кожного в вусі був навушник для перекладу, на столі табличка з назвою країни. Всі слухали одного виступаючого – худорлявого, невисокого середнього віку чоловіка.

Я зрозумів, що потрапив в середину історії, і щоб зрозуміти, що відбувається, я заліз в голову оповідачу. Цього трюку я навчився недавно. Тепер я міг прочитати всі потрібні спогади людини, забравшись всередину.

Звали його професор Дрейк. Та це було вигадане ім’я, яке йому дали. Справжнього він не пам’ятав. П’ятнадцять років тому він працював на одну з найсильніших світових держав. У професора не біло ні рідних, ні близьких друзів, саме тому він очолював свій відділ, він навряд чи міг дати можливість витоку інформації.

Проте, навіть професор до кінця не знав з чим працює. Цікавість їла його зсередини, він не так боявся, що робить щось небезпечне, неблагополучне, скільки йому було просто цікаво.

- Хіба тобі не цікаво, чим ми займаємося? – запитав він свого друга, ім’я якого він не пам’ятав.

- Яка різниця, Дрейку? – відповів друг. – Нам добре платять і кажуть не лізти, ось і не лізь куди не слід.

Варто зазначити, що його друг, напевно, звертався до нього по-іншому, але професор не пам’ятав того ім’я. Тому у спогадах він міняв те ім’я на «Дрейк».

- Але ж ми можемо працювати над якоюсь біологічною зброєю. – не вгавав Дрейк. – Можливо, через нас загинуть люди.

- Слухай, - мовив друг, - чим більше про це думаєш, тим гірше стає. Тому краще не думати про це взагалі. Вони платять нам дуже пристойно. Ми працюємо на державну установу, а не на підпільних бандитів, тож не варто накручувати себе. Просто не замислюйся над цим і старайся виконувати свою роботу якнайкраще.

- Думаю, ти правий, - неохоче визнав Дрейк.

Проте, він сказав це просто задля того, щоб заспокоїти свого друга. Він не дуже йому довіряв. Дрейк ніколи нікому не довіряв. І ось, однієї пізньої ночі, коли на роботі не було нікого крім Дрейка, він вирішив дізнатися, що саме робить. Професор пробрався до головного комп’ютера, який стояв в офісі начальства. Дістатися туди було нелегко, але Дрейк працював там не перший рік і знав всі хитрості обминання камер стеження та сигналізації.

Професор вперше сидів за цим комп’ютером, комп’ютером, який зберігав стільки таємниць, стільки інформації. Дрейка переповнювала несамовита радість і хвилювання. Зламування захисту комп’ютера зайняло багато. В якусь мить він запанікував і хотів кинути все і втекти, але переборов свій страх. Минуло ще чимало часу, але професору вдалося досягти мети. Він зламав захист. Відкривши потрібну папку, професор затаїв дихання. Він побачив файли, креслення, яких не повинен був бачити ніхто. Далі він побачив інформацію, яка шокувала його настільки, що він тікав з кімнати, забувши про обережність.

- Не можна, щоб мене знайшли, - на бігу думав він, - не можна, щоб мене знайшли.

Дрейк прибіг додому. Він хотів спакувати речі і тікати світ заочі з цієї країни. Але у його квартирі вже сиділи спецагенти, які мали чіткі накази щодо порушника.

- Ви так швидко вирахували мене? – здивувався Дрейк.

- Швидше, ніж ти думав, паскудо. – озвався один з агентів.

За мить його вже били з усіх сторін. Дрейк не був дуже міцним чоловіком, він знепритомнів буквально за кілька секунд. Коли він отямився, то був прив’язаний до залізного столу, навколо нього сновигали якісь люди у лікарських масках, а в обличчя йому світило різке світло від торшера, що нависав прямо над ним.