РОЗДІЛ 8. В ТУМАНІ

Я довго обробляв почуту інформацію. Важко було осягнути почуте, зрозуміти свою мізерність на фоні настільки масштабної світобудови. Зрозумівши, що від цих роздумів починає боліти голова, я вирішив відволіктися і поспостерігати за кимось.

Не довго шукаючи, я знайшов сім’ю, яка заблукала на автомобілі у невідомій місцевості. Це була сім’я Кемпбел, Джордж і Люсі, та їхня дочка Сінді, якій було приблизно п’ятнадцять років. Кілька днів тому вони вирушили у подорож на сімейному автомобілі, але ввечері кудись не туди повернули і ось справа уже доходила до ранку, а вони їхали по вузькій дорозі, не маючи змоги зупинитися.

Раптом на дорогу хтось вистрибнув. Він хотів зупинити машину, та Джордж різко смикнув кермо, оминаючи божевільного. Він натиснув на газ, дивлячись в дзеркало, як чоловік біжить за ними, махаючи руками.

- Божевільний якийсь, - важко дихаючи сказав Джордж.

- Їдь обережніше, - попередила його дружина.

Сінді заснула. Ще через деякий час Люсі не витримала:

- Казала ж я, що треба було зупинитися у тому готелі. – сердилася Люсі. – А ти: «Ні, ще рано, встигнемо ще трішки проїхати.» Проїхали? І де ми тепер?

- Не хвилюйся, - спокійно відповів Джордж, уважно дивлячись на дорогу, - кудись же ми маємо виїхати.

- Тільки невідомо куди, - продовжувала Люсі.

- Тихіше ти, - заспокоїв її чоловік, - Сінді розбудиш.

Матір повернулася, побачила, що її дочка спокійно спить і трішки заспокоїлася.

- Скоро почне світати, - спокійним тоном продовжував Джордж, - стане легше їхати. Десь тут має хтось жити, ми спитаємо в них дорогу.

- Хотілося, щоб так і було, - зітхнула Люсі.

Надворі було ще темно. Навколо не було ні душі. Вузенька дорога звивалася донизу. По ній самотньо бурчав автомобіль.

Раптом авто почав охоплювати туман. Чим нижче вони спускалися, тим густішим він ставав.

- Не подобається мені цей туман, - стривожилася Люсі.

- Зранку так завжди буває, - пояснив їй Джордж, - не хвилюйся.

- Дивись, їдь обережно. – Люсі постійно зиркала на задня сидіння, щоб переконатися, що дочка досі там, і що вона спокійно спить.

- Я й так обережно, повільніше нікуди. – роздратовано відповів Джордж.

І тут вони почули якийсь удар по машині. Джордж різко зупинився. Сінді, прокинувшись, голосно зойкнула.

- Що це? – злякано запитала вона. – Ми збили когось?

- Ні, - невпевнено відповів батько, - удар був ззаду.

По машині знову щось вдарило.

- А-а! – крикнула Сінді. – Я щось бачила! Біля вікна! Щось страшне.

- Джордж, рушай, - тремтячим голосом наказала Люсі.

Джордж послухався, та машина відмовлялася їхати.

- Що? Що таке? – розпачливо кричала дружина.

- Не знаю, не заводиться.

Голос Джорджа теж помітно тремтів. Вони знову почули стукіт. По машині гупали з усіх сторін. Сім’я налякано озиралася, та нікого не бачила. Всередині погасло світло. Раптом у вікно хтось постукав.

- Відчиняйте! Скоріше! – наказав чоловік років п’ятдесяти.

Донька подивилася на батька. Той жестом дав дозвіл і Сінді відчинила задні двері. Чоловік швидко заліз всередину. Він був не дуже приємного вигляду, тож Сінді відсунулася на інший бік машини.

- Якого біса ви тут робите? – грубим голосом крикнув чоловік, вмикаючи ліхтар, що світить на всі чотири сторони.

- Ми заблукали, - відповів Джордж.

- Заблукали вони! Ви хоч знаєте куди ви заблукали?! Всі уважно дивіться на всі сторони! – наказав чоловік. – Вони не нападуть поки ми їх бачимо.

- Хто? – запитала Сінді. По її щоках котилися сльози.

- Все буде добре, доню, - спробував заспокоїти її батько.

- Я б не був такий впевнений, - сказав чоловік.

- Що тут взагалі відбувається? – з нотками істерики запитала Люсі.

- У цій місцині, в тумані живуть монстри, - відповів чоловік.

- Що? Та це абсурд, - впевнено сказав Джордж.

- Абсурд? – перепитав чоловік. – А хто напав на ваше авто?

- Дикі звірі, - невпевнено відповів Джордж.

- Дикі звірі? – скептично перекривив його чоловік. – Дикі звірі вивели з ладу ваше авто, щоб ви нікуди не втекли? Спроможні на таке дикі звірі?

Ніхто нічого не відповів.

- Поки не зійшло сонце, - мовив чоловік, - виходити дуже небезпечно. Як почне світати підемо до мене. Там щось придумаємо.

- А як же машина? – запитав Джордж. – Може її можна відремонтувати?

- Вийдемо, побачиш, що залишилося від твоєї машини. – усміхнувся чоловік. – Дякуйте Богу, що моя дружина прокинулася і побачила світло ваших фар. Зараз би вже було три трупи.

- То що на нас напало? – злякано запитала Сінді.