РОЗДІЛ 6. ЗОМБІ ПРОТИ МЕРТВИХ

Після цього я захотів повернутися на Землю, тільки не знав, як це зробити. Я напружився.

- Я чітко вирішив! – крикнув я. – Я повертаюся на Землю!

Не пройшло й миті, як я опинився на рідній планеті, та схоже, що під час моєї відсутності сталося щось дуже цікаве. Я пропустив початок зомбі апокаліпсису.

Не знаю, як давно це почалося, але більшість людей вже стали зомбі. Проте було чимало таких, що чинили їм опір. Людство вело війну, але воно було в меншості.

Я бачив, як зомбі повільно і безжалісно їли цілі армії. Мертвого вбити важко, а ще важче боротися з тим, хто, вкусивши, або поцарапавши, перемагає тебе, залишаючи два варіанти – стати ходячим мерцем, або, якщо пощастить – вбити себе. Більшість інфікованих обирали другий варіант. Чисельність людства з кожним днем катастрофічно падала. Ядерна зброя, союзи, альянси – все падало перед ворогом, який просто хоче тебе з’їсти.

Дивно, але мені згадався напад тактронів. Вони теж об’єднали людство проти себе, але людство програло. Проте, то був могутній, непереможний суперник, а тут прості брудні ходячі мерці. Але всеодно людство виявилося слабшим. Фактично, коли я прийшов, вже не було кому битися. Окремі групи людей метушилися, щось пробували вдіяти, але в основному вони просто виживали. Часто бувало й таке, що людей вбивали інші люди, а не зомбі.  

Найжахливіше в цьому всьому було те, що зомбі зберігали свою людську свідомість. Вони волали, кликали на допомогу, але тільки у своїх думках. Вони вибачалися перед тими, кого їли, і жахливо плакали і кричали, коли когось перетворювали на зомбі, але тільки у своїх думках. Не знаю, хто це придумав, та це було надзвичайно жорстоко. Людська свідомість у тілі зомбі. Ти все бачиш, все відчуваєш, та не можеш нічого контролювати, навіть не можеш бути почутим. Я пробував спілкуватися з ними, та вони мене теж не чули.

Вже через тиждень мені було важко знайти живих людей. Я спробував завітати в Неймовірну, та в мене не виходило. Напевно, вони намертво закрили прохід, щоб не пустити цю чуму до себе, а може зомбі дісталися й туди? Вперше для себе я відкрив острів посеред Бермудського Трикутника. На тому острові були люди, вони не знали, що відбувалося. В них була своя цікава історія, яку я, на жаль, не застав з самого початку, тож я вирішив покинути їх.

Все таки, у одному лісі я знайшов живого хлопця. В нього там була своя хижа, в якій він жив вже не перший день. Пізніше, читаючи його думки, я з’ясував, що його звати Сем (принаймні він сам себе так називав), він проживає в селищі, що знаходиться неподалік, і кожного року, приблизно в цю пору, він усамітнюється в лісі на цілий місяць. Така в нього традиція, чи хобі. Він спостерігає за життям диких звірів, слухає спів пташок. Про його пригоди в лісі, та філософські роздуми можна було б написати цілу книгу, та зараз не про те.

Усамітнення Сема в лісі підходило до кінця і він не знав про те, що коїться в зовнішньому світі. Можливо, він остання людина на Землі, але Сем навіть не усвідомлює цього. Навряд чи він довго проживе.

Прийшов той день, коли хлопець почав збиратися, щоб повернутися додому. Як і у випадку з Інгою, я намагався попередити його. Концентрувався, намагався поворушити гілками, створити якийсь шум, та у мене, як завжди, нічого не виходило.

Склавши речі і залишки їжі в рюкзак, Сем вирушив у рідне село. Дорога була не надто далека, та й хлопець не дуже квапився, насолоджуючись краєвидами. Ось на горизонті з'явилося його селище. Щоправда, ще не зовсім воно, там стояли напівзруйновані будівлі, які раніше функціонували в якості ферм.

Проходячи повз, Сем помітив чийсь силует. Він озирнувся, і побачив, як на відстані ста метрів хтось стояв і пильно дивися на нього. Людина була досить брудною і в неї було щось з обличчям. Зрозумівши, що тут щось не так, Сем поволі зробив крок назад. Істота почала рухатися в його напрямку.

- Хто ви? – розгублено крикнув він.

У відповідь почув тільки ричання. Істота наблизилася і Сем зрозумів з ким має справу. Він швидко чкурнув в протилежному напрямку, та з-за рогу з’явилися ще кілька зомбі і хлопець був вимушений швидко ухилятися, щоб не потрапити до їхніх лап. Переляканий Сем швидко видерся на дах однієї з ферм. Звідти він побачив, що до нього наближалося як мінімум десяток зомбі.

Вони підійшли до стіни ферми на яку видерся Сем. Їхні погляди втупилися в хлопця, руки простяглися догори, і було чути негучне ричання. Дивлячись на зомбі, Сем почав впізнавати людей зі свого селища. Так само як і я, він не знав, що відбувається і чому це сталося. Він кричав до них, пробував розмовляти, та у відповідь чув тільки ричання. Я чув їхні думки, та ці люди нічого не знали, вони, як і всі інші зомбі волали про допомогу і просили Сема сховатися.

Тим часом, почало сутеніти. Сем зрозумів, що йому доведеться ночувати на даху. Залишки їжі в рюкзаку стали дуже корисними. Хлопець повечеряв, переконався, що усі зомбі на місці, переглянув усі підступи на дах, щоб упевнитися в тому, що зомбі не завітають до нього уночі.

Незважаючи на те, що все було, начебто, безпечно, Сем не спав. Він постійно підходив до краю даху, світив ліхтариком, перераховував усіх, полегшено видихав, думав, що тепер точно засне, та цього так і не сталося.

Почало світати. На мить Сем поринув у сон. Йому вдалося абстрагуватися від подій, і тільки віддалене ричання нагадувало про зомбі. Хлопець поринав у сон все глибше. Він бачив рідних. Вони повиходили з будинку, щоб зустріти його, але враз перетворилися на зомбі. З тихим ричанням вони посунули на хлопця. Він не міг ворушитися і чув, що ричання посилюється, стає гучнішим.