РОЗДІЛ 3. УГОДА

Я був надзвичайно вражений побаченим. Вперше з того часу, як я став привидом, я зміг поговорити з кимось. Мені сподобалася Неймовірна, колись я повернуся туди, щоб дізнатися більше. Еркі чомусь не хотів мені нічого важливого розповідати, а в мене було стільки запитань: хто створив кордон? Чому країна так дивно зветься? Чому Змій Горинич головний на Нейтральній Стороні? Хто головний на інших сторонах? Чому нейтральні можуть перетинати кордон? Врешті-решт, чому я не міг читати їхніх думок, але потім зміг читати думки Піядо? Чи справді хотів Дух Добра мене зупинити? Чи знав він про те, що я не зможу покинути Неймовірну? Чи намагався навмисно мене затримати?

Список цих питань можна продовжувати вічно, та зараз найбільше мене хвилювало інше питання: хто я такий? Чому я став привидом? Чому той чоловік сказав, що мене чекає велика місія? Чому я можу перетинати кордон у 666 метрів? Знаю, ви скажете, що це не одне питання, але всі вони одночасно крутилися в моїй голові. Я вирішив знайти якогось привида, щоб той мені щось розповів, звісно, якщо я його знайду і якщо він буде щось знати. Але де його шукати? Раптом я прозрів – щоб знайти привида потрібно знайти місце де помирають люди. А де вони найчастіше помирають? Звичайно у лікарні.

Я помчав до найближчої лікарні. Трішки понишпоривши по палатах, я знайшов літню жінку, яка здавалося була при смерті. Навколо неї метушилися лікарі, в коридорі з похмурими обличчями сиділи рідні. Через кілька секунд у жінки пропав пульс, лікарі марно намагалися його повернути, бо через деякий час їм довелося констатувати точний час смерті.

Події, що відбувалися далі вже не були такими звичайними і окрім мене їх ніхто не бачив. Душа померлої жінки повільно піднялася з її тіла, але вона не виглядала старою жінкою, скоріше молодою дівчиною. Якусь мить дівчина незворушно стояла і дивилася навкруги і на своє мертве тіло. Раптом нізвідки з'явилося біле світло. З цього світла вийшов приємної зовнішності чоловік і з посмішкою простягнув руку дівчині.

- Ліндо, ходімо зі мною, - з посмішкою сказав він.

- Хто ви? – невпевнено запитала дівчина. – Що відбувається?

- Я янгол смерті, ти померла і я заберу тебе далі.

- Далі? Куди далі?

- Я не маю права відповідати на це питання, та думаю ти сама здогадуєшся. У тебе немає незавершених справ, ти прожила повноцінне життя, тож ти можеш рухатися далі. Я не можу забирати тебе примусово. При бажанні ти залишишся тут і будеш привидом як отой хлопець.

Янгол смерті вказав на мене.

- Ви бачите мене, - зрадів я, - в мене є багато запитань…

- Цить, - перебив мене чоловік, - я б на твоєму місці взагалі не попадався на очі янголам смерті.

- Що? Чому? – я був збентежений. – Чому коли я помер, до мене не прийшов янгол смерті?

- Ми отримали наказ не чіпати тебе. Янголи смерті не люблять наказів, тож хтось може його не дотриматися, тому не попадайся нам на очі!

- Але хто віддав цей наказ? Чому? Що мені робити далі?

- Мені байдуже, - з презирством відповів янгол.

Він обернувся до Лінди, яка здавалося не чула нашої розмови.

- Я не хочу бути привидом.

- Чудово, - посміхнувся янгол, - взяв її за руку і вони зникли у білому сяйві.

Вже не вперше я залишився стояти збентеженим. У пошуках відповідей я знайшов ще більше запитань.

Я продивився по інших лікарнях і спостерігав схожу сцену тільки з різними душами і янголами смерті, і якщо останні мене бачили, то помітно нервували і наказували більше не попадатися їм на очі. Зрозумівши, що у лікарнях знайти привида не вдасться, я вирішив не провокувати янголів і не плутатися в них під ногами. Наступне місце, яке спало мені на думку – кладовище. Там цілком можливо можуть бути привиди з незавершеними справами чи з іншими проблемами. Тож я пішов оглядати кладовища. І згодом удача посміхнулася мені (нагадаю вам, що я за кілька секунд можу оглянути всю планету, тому коли я сказав, що пішов шукати на кладовище, то я мав на увазі всі кладовища світу).

Так от, на одному цвинтарі я став свідком цікавої картини. Незважаючи на темну ніч, якийсь юнак впевнено йшов до воріт кладовища. Він був знервований і розгніваний:

- Іди сюди! – сердито крикнув хлопець.

- Життя хочеш віддати? Я ж казав! – глузливим голосом озвалася якась істота.

Ця істота вийшла з темряви і, не довго думаючи, я зрозумів, що це був диявол – червона шкіра, страшна морда, величезні роги на голові, цапині копита, хвіст. Він задоволено шкірився, витріщаючись на хлопця.

Юнак розчаровано впав на коліна, а той підійшов прямо до нього, з двохметрового велетня він перетворився на сірого чортика невисокого зросту, так щоб дивитися хлопцю прямо у вічі.

Юнак опустив голову.

- Ось і прийшов твій кінець, Сергію, - думав про себе хлопець, - і на що ти сподівався? Диявол надурив тебе і тепер отримає твою душу. А ти, нікчема, навіть нічого не зможеш йому зробити. Стоп! А може зможу?

- Віддаєш життя? – дивлячись впритул, запитав диявол.

- Тільки якщо разом з ним заберу твоє! – голосно вигукнув хлопець.

Раптом він схопив диявола за руку, вираз його обличчя змінився, схоже йому було боляче, їм обом було досить боляче.