РОЗДІЛ 1. ПЕРШИЙ НОМЕР

Це перша історія, свідком якої я став. Була пізня весна, і надворі було досить тепло. Я проходив парком, і мою увагу привернула одна молода пара. Вони розмовляли про теорії походження Всесвіту. Як на мене, це була дивна тема для розмови молодої пари, тож я зупинився послухати:

- Ні, ні, ні, - говорив хлопець, - я не думаю, що це так. А що, якщо наш Всесвіт – це лише одна молекула, або й менше у іншому, більшому Всесвіті, а той так само ще в одному…

- Жартуєш, - сміялася дівчина, - виходить, що десь і в нашому світі має бути міні-Всесвіт, і ми ненароком можемо його знищити… А що, якщо десь там у більшому Всесвіті хтось знищить наш Всесвіт?

- А з чого ти взяла, що той Всесвіт знаходиться саме на нашій планеті? Може він схований у якомусь священному місці, щоб його ніхто не потривожив?

- Тоді виходить, що хтось навмисно його там заховав, а це вже зовсім інша теорія, - посміхалася дівчина.

- Хитро, - засміявся хлопець, - розбила мене вщент.

- Так чи інакше ми ніколи не дізнаємося правду, тож може твоя теорія має зерно істини.

Хлопець глянув на годинник:

- Олю, пора повертатися на роботу.

- Уже, - розчарувалася Оля, - час швидко минув.

- У розмові з цікавою людиною час завжди швидко минає.

Дівчина почала сміятися:

- Діма, Діма, це ти зараз мені комплімент зробив, чи себе похвалив?

- І те, і інше, - посміхнувся Діма. – Ходімо, не можна запізнюватися.

- Я чекала цієї фрази, - посміхнулася Оля, - ти ніколи не порушуєш ніяких правил…

- Це погано? – перебив її хлопець.

- Ні, навпаки, - заспокоїла його дівчина, - це навіть дуже добре, але мені цікаво, чи ти хоч колись порушував якесь правило, чи закон, чи ще щось.

Хлопець на мить задумався:

- Так, - непевно сказав він, - звісно… Ну добре ходімо вже.

Вони пішли по неширокому тротуарчику, а я вирушив за ними. Мене дуже зацікавила ця пара. По-перше, вони розмовляли на незвичну тему, по-друге, як сказала Оля, Діма ніколи нічого не порушує, дотримується всіх норм і правил. Я в цьому дуже сумнівався і вирішив це перевірити, адже я міг прослідкувати за ним тоді, коли він залишався на самоті. Не буду описувати всі свої спостереження, але Діма й справді поводився як святий. Він не переходив дорогу на червоне світло, поступався місцем у громадському транспорті, завжди ввічливо і привітно розмовляв… А коли він з Олею був у кафе і знайшов під столом доволі значну купюру, то не забрав її собі, а покликав офіціанта і, з проханням знайти власника, віддав гроші йому. Я ніколи не забуду здивовані очі того хлопця.

- От дурень, - подумав про себе хлопець, - сьогодні маю непогані чайові.

Вдома у нього теж все було дуже гарно і чисто. Я вже став підозрювати, що він якийсь маніяк, чи що, та на мій превеликий подив, обшукавши всю квартиру, я не знайшов ні фашистських малюнків, ні слідів крові, ні мертвих тварин. Схоже, що цей хлопець і справді був беззаперечно чистим. Дуже велика рідкість в наш час.

Думаю ви вже зачекалися якихось подій. Так-от, вони почалися через кілька днів після тієї розмови. Якщо бути точним, то рівно опівночі. З неба почали падати якісь світлі об’єкти. Спочатку я подумав, що став свідком метеоритного дощу, але через кілька секунд об’єкти почали падати на землю. Звуки від падіння були настільки гучними, що Оля і Діма одразу прокинулися.

- Що трапилося? – трохи налякано запитала Оля.

- Там щось падає з неба, - сказав Діма, визираючи у вікно.

- Ходімо подивимось, - запропонувала Оля.

Вони швидко зібралися і, приєднавшись до мене, побігли на вулицю. Там вже було доволі багато людей, всі здивовано перешіптувалися між собою. Навколо не було нічого підозрілого.

- Що тут сталося? – запитав Діма якогось дідуся, що стояв неподалік.

- Хто знає, синку, - старечим голосом відповів той, - я почув сильний шум, вийшов подивитися, та тут нічого.

Раптом люди здригнулися від шуму неподалік, то був шум важких кроків, щось велике наближалося до них. Люди налякано почали збиватися до купи. Здавалося звуки кроків лунали зі всіх сторін. Всі перелякано озиралися і намагалися сховатися за інших людей.

Тисячі років розвитку, а люди досі не позбулися стадного інстинкту, досі налякано ховаються за спинами інших, а при найменшій ознаці небезпеки тікають в різні сторони, забувши про все і про всіх, забувши про безпеку інших, думаючи тільки про себе. Так само сталося цього разу.

З темряви з’явилася перша постать. Висока, метрів два з половиною істота, яка світилася млявим жовтим світлом. Через світло важко було роздивитися їхній одяг чи обличчя. Можу лише сказати, що у неї було дві руки і дві ноги… Натовп людей завмер, розглядаючи прибульця (судячи з їх думок це був прибулець).

За цією істотою почали з’являтися інші. В натовпі почулися зойки. Дехто кинувся тікати в протилежну сторону, але звідти почали виходити такі ж істоти, втікачі повернулися до натовпу.

- Нам потрібен Перший Номер! – грубим гучним голосом сказала одна з істот. – Видайте нам Перший Номер і ніхто не постраждає!