ВСТУП

Мене звати Андрій. Колись давно я жив простим непримітним життям, не знаючи і не бажаючи знати, що відбувається у світі. Та моє життя змінилося, коли я став… привидом.

Не буду забігати наперед, розповім все по порядку. Як я вже сказав, я жив непримітним життям. Не те, щоб все моє життя було таким, воно таким стало, стало з моєї вини. У школі я був найкращим, гарно навчався, брав активну участь у всьому, в чому можна було. Звичайно ж у мене було повно друзів… Одного прекрасного дня я закохався! О, це була найкрасивіша в світі дівчина вона ходила ніби янгол – пурхала у повітрі, майже не торкаючись землі. Її посмішка могла затьмарити мільярди зірок. Її очі були глибші за всі океани світу. Ще довго можна було б описувати її вроду, та не все можна описати словами. Я літав на крилах щастя, бо вона відповіла мені взаємністю.

Кілька місяців все було чудово. Наче сон наяву плило моє життя у руслі кохання. Аж поки одного дня я не дізнався страшної правди. Вся ця любов, взаємні почуття були фальшивкою. Вона розбила моє серце ще до того як заволоділа ним. Ця дівчина, ім’я якої досі викликає в мене нервове смикання, розіграла мене. Вона просто так розважалася.

Коротше кажучи, після цього випадку я розчарувався у дівчатах і замкнувся у собі. Я перестав виходити на люди, чи контактувати з друзями. І як не дивно, вони через це не надто переймалися. Після школи я втратив контакт з суспільством і став остаточним відлюдником. Через деякий час я відійшов від стресу, але повернутися у стару колію не зміг. Друзі перетворилися на знайомих, захоплення залишилися в минулому. Щоб заробляти на прожиття, я почав працювати в інтернет-магазині, що ще більше ізолювало мене від суспільства і навколишнього середовища.

Так минуло більше року. Я жив мріями про своє тріумфальне повернення в сучасний активний світ, та дні минали, а це не траплялося. Одного разу я як завжди гуляв пустими нічними вулицями і раптом став свідком неприємної сцени – двоє хлопців намагалися пограбувати дівчину. Один погрожував їй пістолетом, а іншій знімав з неї всі коштовні речі. Я згадав всі бойовики, які бачив і вирішив вперше за багато днів вступити у фізичний контакт з людьми.

Я взяв якусь залізяку, що валялася неподалік, і почав наближатися до них. Дівчина несамовито кликала на допомогу, аж тут вона побачила мене і стихла.

- Що таке? – грубим голосом сказав хлопець з пістолетом. – Невже…

Та я не дав йому договорити, бо зацідив трубою йому по голові. Інший швидко зреагував, і вибив трубу в мене з рук. Я вже давно ні з ким не бився, та старі навики залишилися. Ударом з правої я майже поклав його на землю. Перелякана дівчина підібрала сумочку і зробила ноги, встигнувши на ходу крикнути: «Дякую!»

- Будь ласка, - відповів я, отримавши удар в живіт від бандюги. Тепер мені було спокійніше, бо я відповідав тільки за своє життя. Ударом ногою я оглушив його і уже хотів добити, але раптом послизнувся на чомусь слизькому і якось неприродно сильно впав, вдарившись головою. Коли я спробував підвестись, то побачив, як хлопець підповз до свого друга, взяв пістолет і, недовго думаючи, вистрелив в мене.

Він попав мені в голову… Я заснув… Не знаю скільки я спав, але коли прокинувся, то нікого вже не було. Надворі вже світало і було видно плями крові. Я подумав, як це так, що в мене поцілили з пістолета, а на мені ніякого сліду. Я був впевнений, що мені поцілили в голову, але оскільки я був живий, то, напевно, помилився. Мені стало соромно. Схоже, що я злякався, запанікував і через це відключився. Пригнічений, я пішов додому.

Надворі було не надто людно, та навіть ті люди, що проходили повз мене зовсім не помічали мене, наче дивилися крізь мене. Я здивувався, та не звертав особливої уваги. Чомусь мені здавалося, що всі ці люди знали про нічні події і насміхалися з мене, глузували через те, що злякався.

Прийшовши додому, я побачив, що в мене в квартирі було повно людей – мої батьки, друзі… (так, все ж в мене було кілька друзів, справжніх друзів).

- Що сталося?- запитав я.

Та ніхто не відповів.

- Ау! Мене хтось чує!

Та всі мене ігнорували. Мати тихо плакала, батько мовчки сидів, опустивши голову. Я підійшов до них ближче, і тут побачив причину їхнього горя. Там, у кутку кімнати стояла труна, в якій лежав… я.

- Що це за маячня! Якого біса! – у мене почалася паніка. Я бігав з одного кінця кімнати в інший, та на мене ніхто не звертав уваги. І тоді я почав розуміти, що зі мною сталося. Невже мене вбили і я став привидом? Хіба таке можливо? Я спробував торкнутися до стіни, та моя рука пройшла наскрізь.

- Мамо, тату! Я тут! – відчайдушно кричав я, та ніхто мене не чув. Я почував себе жахливо, хотілося плакати, померти, та я розумів, що вже мертвий. Подивившись на свої похорони, я пішов блукати світом, бо не міг дивитися, як побиваються мої рідні. Так я блукав кілька років. Згодом я побачив переваги привида – я не втомлювався, не хотів їсти, а пізніше я навчився бути скрізь одночасно. Я міг при бажанні з’являтися в будь-якому місці планети, а будь-яка мова світу звучала для мене рідною українською. Згодом я взагалі навчився читати думки живих істот. Та все це мене мало тішило, я не міг зрозуміти, чому я привид. Якщо таке стається з усіма, то де інші привиди? Якщо таке сталося тільки зі мною, то з якої причини? Чому я не відійшов в інший світ?.. І раптом я все зрозумів. Все життя я провів як привид, і тепер став таким. Але який в цьому сенс? Що мені робити далі?