Розділ 34. Фінал

Ось він — вирішальний день… Вони зняли окремі номери в готелі поруч із рестораном, у якому мали святкувати весілля.

Оскільки розпис планувався біля озера, Даяна вирішила відійти від стандартних весільних суконь. Вона обрала вдалий фасон, який візуально витягував силует: завдяки трохи завищеній лінії талії її ноги здавалися ще довшими. Напівпрозора тканина не відкривала зайвого, однак лише натякала на обриси фігури, а легкості вбранню додавали об'ємні рукави-ліхтарики. Сукня була розшита намистинами й паєтками, але не мала акцентного декору чи складних елементів крою, завдяки чому створювала вишуканий та елегантний образ.

Довга сукня в підлогу мала запаморочливий розріз, який під час ходьби звабливо відкривав ногу, а асиметричне декольте з запахом додавало пікантності й залишало місце для загадки.

До початку церемонії залишалося п’ять хвилин. Від хвилювання дівчина глибоко вдихнула й перевела дух. Усе було так, як вона мріяла з дитинства, та чи була вона щасливою? Узявши зі столика букет нареченої, Даяна попрямувала до виходу, аж раптом її зупинив стук у двері.

— Так, заходьте!

Це був Єгор…

— Єгоре? Але ж це погана прикмета!

— Я в них не вірю, Даянко. Зайшов із тобою поговорити перед церемонією.

— Якщо чесно, я теж… Можна я перша?

— Так, кажи...

— Єгоре, я тобі вдячна за те, що ти був поруч і розділив зі мною свій час… Пробач мені за те, що я зараз скажу. Я не можу дати тобі того, на що ти заслуговуєш. Повір, ти вартий того, щоб тебе палко кохали. Немає сенсу займати місце тієї, яка про це мріє й гідна бути твоєю дружиною… Та це не я… Пробач, я не змогла покохати тебе так, як ти того заслуговуєш.

— Я знав… — промовив Єгор, опустивши очі. — Ти досі кохаєш його, і я не зможу тебе втримати: рано чи пізно ти все одно пішла б від мене… У будь-якому разі я чекатиму на тебе під аркою до останнього.

Зачинивши двері, він пішов. За кілька хвилин знову хтось постукав.

— Так, проходьте…

— Привіт, Даяно… Ти така гарна… І ця сукня, зачіска… — промовляла Люба, і з кожним словом у її очах відбивалися біль і смуток.

— Добре, що ти зайшла!

— Справді? — здивувалася дівчина.

— Знаєш кохання не так швидко проходить як ми того бажаємо, але якщо кохати то до кінця. Вона знімає весільну сукню та разом з букетом вручає Любі. Я думаю тобі це потрібніше,- посміхнулась Даяна….

— В сенсі, Даяна що ти робиш?
— Приймаю виклик долі… По закутках мого життя є тільки він, і я маю його зберегти. — Вона взяла Любу за руку: — Я знаю, що ти досі кохаєш Єгора. Можливо, у вашого кохання з'явиться другий шанс, тому швидше вдягай сукню й не пропусти свою церемонію. А далі вибір за ним.
Вони обмінялися одягом. Люба, ніби щось відчуваючи, прийшла в звичайній, але білій сукні, тож Даяна вдягла її й одразу ж поїхала на вокзал, щоб устигнути на перший потяг до Вінниці.

Вона не знала що буде далі їй просто хотілось бути там куди кличе її серце та душа…
Дивлячись у вікно, дівчина подумки прощалася зі столицею. Багатоповерхівки й величезні гіпермаркети змінилися лісами й полями, а в її уяві виринали спогади. Вона згадала все: перший поцілунок, оранжерею, каяки, рибну юшку, «потоп», який вони влаштували, їхнє знайомство, тарілки, які били на ґанку… Згадувала, і на очах бриніли сльози від усвідомлення того, скільки всього вони пережили разом… А ці палкі поцілунки й такі теплі, сонячні ранки, коли хочеться прокидатися лише в обіймах коханої людини! За цей час було зроблено стільки помилок, але найгіршою з них став би вихід заміж за того, кого вона не кохає всім серцем, кого не жадає так, що все навколо завмирає й відчувається лише його прискорене серцебиття. Їй знадобився час, аби збагнути: без нього життя втрачає будь-який сенс… Комфорт і спокій не замінять того, чого вона прагнула все життя.

«Сподіваюся, у Єгора з Любою все вдасться, — подумала дівчина. — Можливо, хтось і засудив би мій вибір, але краще взаємне кохання, ніж займати чиєсь місце біля людини, до якої немає тих палких почуттів, від яких перехоплює подих і з якою ти готова йти на край світу. Ніж жаліти все життя й відчувати самотність, бодай і в комфорті…»

Вийшовши з потяга, вона попрямувала туди, де вони колись були по-справжньому щасливі… Душу переповнювали емоції від того, що вона знову тут, у своєму місті, де зароджувалося їхнє кохання.

Вона піднялася на дах готелю, де Матвій колись зробив їй пропозицію. У її голові промайнули тисячі моментів. Нічого не повторюється двічі. Вона стояла в білій сукні на краю, спостерігаючи за містом, у якому не було кінця й краю, і десь у найвіддаленішому куточку душі берегла пам'ять про нього.

— Ти мені потрібен… — шепотіла вона крізь сльози.

Витерши їх, Даяна подивилася на небо, яке затягнуло хмарами. Погода почала псуватися: знявся вітер, який підганяв темні хмари, і на її обличчя впали перші краплі дощу. З кожною секундою їх ставало дедалі більше. Природа оживала й зеленіла на очах, убираючи вологу. Краплі ставали все сильнішими, за кілька хвилин перетворившись на зливу, крізь яку майже нічого не було видно довкола.

Дерева гнулися під натиском сильного вітру. На дорогах миттєво утворилися калюжі, по яких без зупину барабанили величезні краплі. На вулиці різко потемніло, ніби настав вечір, а грім і блискавки охоплювали й розривали небо.

Поступово гроза почала вщухати, але дощ не переставав. Дівчина раділа цьому: разом із дощем не так боляче плакати — здається, ніби тебе підтримують тисячі крапель, і ти сама розчиняєшся в цьому потоці.

— Даяно! — хтось гукнув її позаду.

Обернувшись, вона побачила Матвія. Він підбіг до неї й міцно притиснув до себе. Краплі дощу стікали по їхніх обличчях. Він охопив її голову руками й подивився в бурштинові очі, наповнені слізьми:

— Я люблю тебе, Даяно, і більше ніколи не дозволю тобі зникнути з мого життя!

Вона дивилася на нього з очима, повними сліз щастя.