Розділ 32. Договір

Прокинувшись уранці, Єгора вона не виявила: він залишив записку з букетом білих троянд.

Вони домовилися, що на деякий час він спатиме на дивані, а вона — на ліжку. Єгор виявився дуже терплячим щодо цього… Хоча Дая ненадовго замислилася, чи може чоловік так довго себе стримувати, та швидко прогнала ці думки. Вона прокинулася в гарному настрої. На роботу йти було не потрібно: власники затіяли ремонт і дали працівникам оплачувану відпустку, адже не хотіли втрачати колектив. Увімкнувши гучно музику, вона наспівувала свою улюблену ще зі студентських років пісню Hurts — Wonderful Life, і її охопила приємна ностальгія.

«Справді, життя чудове, як у пісні! Ніколи не здавайся, воно таке дивовижне!» Все вірно: не дивлячись на проблеми, вона може дихати, бачити, відчувати й кохати; вона живе, а не існує як фантом… «Поки живу — люблю!» — прокричала дівчина, підхоплюючи улюблений мотив і вигадуючи вірш на ходу від натхнення:

«Поки живеш — кохай до болю,

До щастя і до блаженства.

Кохай, бо то є виклик долі,

І не шукай у тому сенсу».

Так, сенс знайти важко — розум не обирає, кого кохати… Коли справа стосується почуттів, як кажуть, логіка йде у відпустку.

Вона чудово провела час, сходивши за покупками, а під вечір почала готувати смачну вечерю для Єгора, щоб приємно його вразити. З роботи він мав повернутися близько п’ятої години, та на годиннику була вже восьма. Зателефонувала — поза зоною… Дивно. І Матвій не з'являється… Хоча як? Він навіть не знає її адреси, та й телефон у неї новий, адже той він втопив… Що за напасть: вже другий поспіль тоне!

Добре, що його візитки лежали на журнальному столику. Узявши одну, вона дізналася адресу його роботи й, замовивши таксі, вирушила туди…

«І чому я туди їду?.. Подумає, що не вірю та ревную, поводжуся як дурепа… Але ж я маю повне право!» — заспокоювала себе дівчина.

Прийшовши на місце, вона побачила, що молодий працівник уже зачиняє заклад.

— Зачекайте, не йдіть! Перепрошую, а де Єгор?

— Наш керівник? — здивовано глянув він на дівчину.

— Ну так…

— А-а-а… Мабуть, з Любою на перегонах.

— На яких ще перегонах? — здивовано перепитала вона.

— Ой, я, мабуть, щось зайве бовкнув… А ви, вибачте, хто?

— Я його наречена.

— А, ну тоді до побачення, я все наплутав, не знаю, де він…

— Зачекай… Скільки?

— Що «скільки»?!

Вона поклала йому гроші в кишеню. Додала ще сто гривень: дівчина бачила, що він любить випити й не проти легких грошей.

— Якщо що — я тобі нічого не казав… Любка — це його колишня помічниця, яка працювала тут до весни, і його подруга. У них були шури-мури, а потім вони залишилися друзями. Але я знаю, що вона досі приховує до нього почуття… Вона якось навіть напилася й прийшла сюди. Єгора не застала, то плакалася мені в жилетку, що зробила помилку, за яку він їй не пробачив і тепер одружується з іншою. І як на зло, та інша — дуже гарна й без мінусів. Це, напевно, про вас…

— Любка?! Та така весела й говірка дівчина, яка була в Карпатах?

— О, точно, Карпати! Вона казала, що їздила туди…

«Оце вона вміє грати… Ніколи б не подумала!» — думала дівчина.

— А через що вони посварилися?

— Чесно — не знаю…

— То вони зараз разом?

— Так. А що, він тобі не казав?! Він сьогодні організував перегони з якимось хлопчиною, який його дратує, і Люба пішла його підтримати…

Вона аж ошаліла: хлопчина… Люба… Єгор… Оце так! У них були стосунки… «Невже я стала між ними? — подумала дівчина. — Вона аж занадто демонструвала, що їй усе чудово й вона ні про що не думає. А я ще дивувалася, чому вона весь час так дивилася на нього в Карпатах…»

— Слухай, а адресу знаєш?

— Ну…

— Ясно. — Вона простягнула йому ще двадцятку. — Вибач, більше немає…

— Добре.

Записавши адресу, вона поїхала на місце.

Там було багато машин і дуже гучно лунала музика. Поки вона дісталася, швидко стемніло. Даяна шукала їх поглядом серед натовпу й нарешті побачила Єгора, який сідав у машину з Любою, та чорнявого хлопця… Придивившись, вона впізнала Матвія.

«Що за?..»

Пробравшись крізь натовп ближче, вона побачила, як вони дали по газах і стрімко рвонули з безумним ревом моторів.

— Що відбувається?! — пошепки промовила вона.

Та в кого запитати? Поруч стояла подруга Люби, яка впізнала Даяну (Люба раніше показувала її на фото, і дівчина одразу знелюбила суперницю за принципом «ворог моєї подруги — мій ворог»).

— Я не знаю, хто ти, — зверхньо промовила дівчина, — але ці красені поспорили на дівчину: хто виграє — того й вона, а інший відступає…

— На спір?!

Її ніби облили брудом від цих слів. Вона ж не річ! «Ось чому вони потисли один одному руки…»

— Її, здається, Даяна звуть.

«Це ж на мене…» — Даяна прикусила язика, щоб не закричати. Вона хотіла піти, але вирішила дочекатися фінішу, аби подивитися їм у вічі…

Та в Єгора сталася заминка, коли він дістався майже до фінішу: Люба натиснула на гальмо, посилаючись на те, що це сталося випадково, і Матвій переміг.

Коли вони вийшли з машин, лунали гучні оплески та привітання переможцю. На очах у Даяни Люба обійняла Єгора й хотіла поцілувати, але в цей момент хлопці помітили Даяну серед натовпу. Неможливо було не помітити їхню червону троянду, яка мерехтіла у полоні метушні й галасу; в її очах відбивалися образа та біль… «Як вони могли…»

— Даяно! — до неї підбіг Єгор. — Ти чому тут? Як ти дізналася?!

Нічого не вимовивши, охоплена люттю, вона з очима, повними сліз, дала йому ляпаса.

— Даю, ти чого?! — розгублено дивився він на неї.

— На спір на мене?! Та ще й коханка Люба… Це перебір! Не хочу тебе бачити!

Він схопив її за руку, але вона вирвалася:

— Пусти! Дай мені спокій!

— Хто тобі таке сказав?! Я тобі не зраджував…

— Ти на мене поспорив!