Розділ 29. За три дні до

Залишалися лічені дні до весілля, які не давали Ладі спокою.

Вона прогулювалася перед весіллям, бо їй зовсім не хотілося йти додому й бачити маму та те, як Олівія вдає з себе щасливу... Ці запрошення та її сукня тільки нагнітали тугу. Вона хотіла побути одна й зібратися з думками.

Скільки всього довелося пережити: знайомство, близькість, стрибок із теплохода та дівич-вечір... І невже він не може збагнути, що останні події — це не план, а ось така вона є?!

«Це ж треба було так закохатися в бабія...» У роздумах вона й не помітила, як опинилася в незнайомому подвір'ї. Хотіла замовити таксі, бо була вже дванадцята година ночі, але як на зло в телефоні сіла батарея...

Вона повернула й пішла через темний провулок. У неї й у думках не було того, що зараз може трапитися... Останнє, що вона пам'ятає — як хтось обхопив її ззаду й швидко притулив до рота добре змочений хлороформом особливої модифікації носовичок. І тільки невиразні слова лунали в її вухах перед тим, як вона знепритомніла:

— Сюди клади її, я сказав!

Лада прокинулася в темряві, зі зв'язаними руками, намагаючись ногами вибити вихід.

Аж ось відчиняється багажник, у якому вона лежала. Трохи прикривши очі ліктем від світла, дівчина спробувала розгледіти, хто це.

— Ви хто такі?! Що вам від мене потрібно?!

Один із них підвів її, і вона впізнала його. Вона й гадки не мала, що її розшукав колишній хлопець двоюрідної сестри, від якого вона колись утекла.

— Мстива сволота! — кинула вона йому в обличчя.
Він вирішив помститися їй за те, що вона посварила їх із дівчиною та зіпсувала його коханій життя. Зв'язки в нього були всюди; дівчина й не здогадувалася, що за нею давно стежили — просто раніше навколо неї завжди хтось крутився, а тут вона залишилася сама. Він розумів, що вони родички, тому вирішив тільки провчити її.
— Привіт! Пам'ятаєш мене? — подивився він на неї зверхньо. — Може, поцілуємося, як тоді, а? Чи ти передумала?! А я ж усе шукав тебе... І нарешті ти тут переді мною — така слабка й беззахисна. Загалом, довго теревенити з тобою мені ніколи. Баклане, розв'яжи їй руки! Так ось: зараз ти перебуваєш за своєю коханою столицею, біля лісу. Поки що з нами. На жаль, ти є родичкою моєї коханої, тому я вирішив пом'якшити покарання й попередити тебе: якщо ще раз з'явишся в місті або зробиш найменшу спробу втілити свої хитрі плани — ти пошкодуєш про те, що народилася на світ! Тобі зрозуміло?! — запитав він.

Але Лада була сміливою як ніколи:

— Ніколи такий, як ти, і ніхто інший не вказуватиме мені, що робити! — мовила вона й плюнула йому в обличчя.

Він збирався лише налякати її та відвезти назад, але через її норов вирішив залишити її одну, наостанок додавши:

— Це буде тобі уроком! Поки що...

Їй було страшно йти самій біля лісу. Вона йшла дуже довго: жодної машини, жодної людської душі, ще й, як на зло, телефон розряджений... Ноги вже не слухалися. У голові роїлося стільки думок і переживань: одна хвиля проблем ішла за іншою, вони наздоганяли її по черзі, і вона просто не встигала давати їм відсіч...

Аж раптом вона побачила світло. Підійшовши ближче, розгледіла невелику заправку. Зайшовши всередину, Лада попросила телефон. «Кому телефонувати?» — гарячково думала дівчина. Як на зло, Даяна змінила номер, і вона його не знала... Вона не пам'ятала нічийого номера, окрім його — того самого, який так часто намагалася набрати, до стирання пальців набираючи комбінацію.

— Владе, допоможи... — ледь встигла вимовити вона, щоб він не поклав слухавку, впізнавши її голос.

Він справді хотів кинути слухавку, але щось змусило його дослухати: вона зазвичай не телефонувала о третій ночі...

— Кажи, — серйозним голосом відповів він.

Лада була налякана, виснажена й небагатослівна.

— Приїдь на заправку... — назвавши адресу, додала: — Мені більше ні до кого звернутися. — І вперше розплакалася перед ним.

Дослухавши її прохання, він поклав слухавку, нічого не сказавши. Від безвиході вона просто сперлася об стіну й сповзла на підлогу. «Невже він думає, що я досі граю?.. І що ж мені робити?..»

Через пів години він примчав і побачив її — усю розпатлану й налякану.

— Ну й куди ти знову вляпалася?

— Не розмовляй зі мною так, ненормальний! Це моє життя: куди хочу, туди й вляпаюся!

— Та ти ризикуєш своїм життям... Утім, кому я це пояснюю.

— Та якби я могла, я б тобі не телефонувала! — закричала вона, але в її очах були біль і ненависть... хоча вона все одно кохала його. — Хочеш — їдь, а я тут повільно вмиратиму!

— Гаразд, — заспокоївся він зовні, але погляд залишався стриманим.

Вона думала: невже він охолов? Але ж він не приїхав би, якби йому було байдуже... або якщо він просто занадто правильний.

— Сідай, кажу. От скажи (хоча я вже й не дивуюся): що ти робила біля лісу? — запитав він, виїхавши із заправки.

— Раз уже мені втрачати нічого, то розповім тобі правду, чому я взагалі тут. Може, ти хоч зараз вислухаєш і зрозумієш.

Це була чудова нагода бодай пояснити, чому все так склалося. Вона розповіла все від самого дитинства. Дорога була довгою, і це було їй на руку, щоб усе з'ясувати. Наприкінці вона додала:

— Я покохала тебе, дурню, усім серцем... І з нас двох граєш тільки ти! Дай мені бодай ще один шанс усе виправити...

Але, доїхавши, він зупинився біля будинку Олівії й тихо сказав:

— Йди... Уже пізно.

Вона сподівалася, що він поспівчуває їй, але він залишався таким же байдужим. Лада подивилася йому вслід, коли вийшла з авто, але Влад дав по газах, і його й сліду не стало...