28.2

Він був у все тому ж Ботанічному саду, де вони колись познайомилися. Артем міг чекати її годинами, але сьогодні це чекання було особливо бентежним: немає нічого гіршого, ніж знати, що кохана може вийти за іншого; що все те, що вони будували, може зруйнуватися, як замок із піску; що в цій битві переможе безпечність... Безтурботність — ще один із, здавалося б, маленьких недоліків людини, який здатний завдати дуже великих прикрощів.

Насправді все куди реалістичніше й сумніше. Світ — це великий бумеранг: коли в тебе легковажне, наплювацьке ставлення до людей, коли ти нікого не любиш і ні про кого не дбаєш, він відповідає тобі тим самим. У важку хвилину ніхто не поспішає простягнути руку допомоги. Енергія безтурботного руху іде безповоротно в порожнечу, залишаючи в душі лише спустошеність і самотність. Вона не думає й не дбає ні про кого, їй і в голову не спадає подумати про інтереси іншої людини. Та як же донести до неї, щоб вона не ставала такою? Адже вибір залежить від неї самої...

Артем був обдарований великим терпінням і повагою до інших, тому він міг чекати. Зазвичай він був дуже спокійним, але не сьогодні, коли знав, що була вечірка на честь заручин — і не його з нею, а з іншим. Ці думки не давали йому спокою, тому рано-вранці він написав повідомлення й чекав на неї на лавці...

Чи правильно любити дівчину, яка не визначилася... витрачати свій час?! Але в нього не було вибору: Оливка — це його кохання з дитинства, він не міг забути її, шукав схожих і казав собі, що краще буде один, якщо не з нею. Та коли він зустрів її — усе таку ж, — уін відчув, як усередині життя заграло новими барвами.

Він багато думав і згадував, поки вона збиралася до нього, як вона розповідала історії про вдячних і невдячних дітей... Деякі батьки народжують на цей світ янголят зовсім несподівано для себе, а потім звинувачують їх усе життя в тому, що ті забрали їхню молодість — як мама Олівії, яка вважає, що дочка їй винна. Але все, що ми можемо дати навзамін — це наша любов і вдячність за життя. Як шкода, що багато матерів цього не розуміють...

Олівія підійшла ззаду й затулила його очі своїми маленькими теплими долонями. Від неї віяло лавандовим парфумом, який подарувала їй його мама.

— Вгадай, хто! — вона була в чудовому настрої. — Ну чому мовчиш?! Ну це ж я, твоя Оливка!

Він бере її за руки й притягує до себе, ніжно цілуючи в такі рідні долоні.

— Олівіє, мені не до жартів зараз... Не знаю, як розуміти твої веселощі: або ти скасувала все, або ти зовсім мене не любиш...

— Дурненький, ну звісно ж, люблю! — вона дивилася на нього таким поглядом, який міг би спопелити тисячу планет в одну мить, і серед них виявилася б і його планета.

Він не знав, як сказати, щоб не образити її... про те, про що думав цілу ніч:

— Олівіє, я дуже терплячий, ти знаєш, але я так сильно тебе люблю, що більше не можу тонути в цьому всьому... Мої друзі хочуть познайомитися, батьки — бачити тебе, і я хочу одружитися з тобою, розумієш?! Я влаштувався на підробіток, паралельно пишу дипломні та курсові студентам, уже назбирав нам на майбутнє... небагато, але все ж. Я хочу від тебе маленьких Оливок, розумієш?! І взагалі, скажу тобі те, чого ти понад усе не любиш, бо інакше просто не виходить...

— Що?! — суворим поглядом вона подивилася на нього.

— Вибирай: або твої батьки та безтурботне життя, як у клітці (або й ще гірше)... або я та щасливе сімейне життя з нашими дітками. «З милим рай і в курені» — пам'ятаєш таку приказку?

«Так, — подумала Олівія. — У мами завжди була своя відповідь на цю приказку: "Кохання — вкрай тендітна річ, але в нас чомусь заведено ставитися до нього як до чогось непорушного. І на курені далеко не заїдеш..."» Утім, вона була обурена:

— Артеме, ну ти ж знаєш, що я люблю тебе! Як ти можеш так?!

— Як «так»?! Я... А ти?! Ти думаєш, почуття — це іграшка: ось так узяла, награлася й пішла?! Потому що мама сказала? Я ж не з мамою зустрічаюся й не з мамою мені будувати сім'ю!

— Не смій сюди приплітати мою маму! — розлютилася Олівія.

— Бачиш, знову ти за своє! А я??? А як же я?! Мама настраждалася в молодості — і тепер має право руйнувати чуже щастя?!

— Це не чуже щастя, а моє! Вона моя мама, не смій навіть думати про неї погано! Я бачу, ти зовсім не налаштований на розмову! — Не подумавши, вона вигукнула йому вслід: — Може, мама й права!

Вона розвернулася й пішла в сльозах... у надії, що він за нею побіжить, як завжди це робив. Але чим далі вона йшла, тим більше усвідомлювала, що бовкнула. А коли розвернулася, щоб подивитися, чи йде він за нею, його вже й сліду не було — він безслідно зник...