22.3

Ось і все… Останній день у такому чудовому місці. Гірські річки, величезні ліси, широченні полонини та кришталево чисті озера… Вона однозначно буде сумувати за цим. Попереду знову сірі будні…

Так думала Даяна. Але цей хлопець умів навіть звичайні дні перетворити на щось особливе. Хто б міг подумати, що за маскою грубіяна ховається такий вигадник і романтик.

Трохи відійшовши від учорашніх пригод, вони зібралися внизу готелю, щоб вирішити, як провести останній день відпочинку.

— Ну що, пішли на квадроциклах покатаємося? — запропонували Вова з Вірою. — Ще трохи адреналіну нам би не завадило перед від’їздом.

— Я, напевно, утримаюсь, — несміливо сказала Даяна. — Я не вмію, а там же різні ділянки дороги…

— Нічого страшного. Я буду з тобою і допоможу, — підбадьорив її Єгор.

Зрештою вони вирушили кататися на квадроциклах. На місці їм провели інструктаж і пояснили правила безпеки. Усі машини були двомісними: Даяна сіла позаду Єгора, Вова поїхав із Вірою, а Люба влаштувалася позаду одного з інструкторів.

Вони виїхали у високогір’я: долали круті спуски й підйоми, мчали лісовими стежками та зупинилися біля гірського джерела.

Один із інструкторів виявився місцевим жителем. Йому одразу припала до душі весела Любка, яка всю дорогу щось розповідала й сміялася. Через шум моторів він не чув усіх її слів, але чудово відчував її невичерпну енергію та позитив.

Саме тому наприкінці маршруту він запросив їх увечері до себе — посидіти біля багаття та скуштувати традиційні карпатські страви.

Зарядившись величезною дозою адреналіну, вони вирушили в гості до Івана.

Це була маленька затишна хатина з неймовірним видом на гори. Біля берега річки, серед тиші та вечірнього туману, усе здавалося казковим. Неймовірне відчуття — стояти високо в горах, вдихати прохолодне повітря і дивитися, як навколо повільно розчиняються вершини в молочному серпанку.

Вони розвели багаття біля берега. Іван поставив на вогонь великий казан.

— Сьогодні буде справжній бограч, — усміхнувся він.

Страва повільно готувалася просто неба, набираючи особливого аромату від вогню. Густий гуляш із м’яким присмаком диму, пікантною ноткою угорської паприки та легким ароматом ялівцю, який Іван додав наприкінці, зігрівав не лише тіло, а й душу.

Потім він пригостив усіх червоним вином.

— З давніх-давен Карпати вважали місцем особливої енергетики, — почав розповідати Іван, дивлячись на вогонь. — Кажуть, ці гори можуть подарувати людині силу, мудрість і змусити по-іншому подивитися на життя.

Він зробив паузу і поглянув на всіх.

— А ще з нашими Карпатами пов’язано багато легенд і містичних історій. Таких, від яких іноді аж кров холоне у жилах. Хочете послухати?

Любка одразу зацікавилася й увімкнула диктофон на телефоні.

— Значить, слухайте. Уявіть Чорногірський хребет, оповитий туманами й таємницями. Гуцули здавна вірили, що ці гори мають особливу силу. Одним із найзагадковіших місць Чорногори є озеро Несамовите.

Іван кинув гілку у вогонь, і в повітрі розлетілися маленькі іскри.

— Це льодовикове озеро, розташоване високо в горах, на схилі гори Туркул. Навіть улітку його вода залишається холодною, а погода там може змінитися за лічені хвилини. За народними переказами, саме в цьому озері народжується град. Кажуть, у його водах спочивають душі грішників, і коли вони гніваються — на гори приходить негода…

— Жах… Від такого аж мурашки по шкірі, — промовила Віра, притулившись ближче до Вови.

— А є щось менш моторошне? — запитала вона.

— Є, — усміхнувся Іван. — Послухайте цю легенду. Вона більше про любов.

Він трохи замовк, дивлячись у полум’я.

— Таку історію в Карпатах розповідають уже багато років. Колись дівчина Говерла та хлопець Прут покохали одне одного чистою і світлою любов’ю. Але батько дівчини був проти їхнього шлюбу і перетворив свою доньку на високу гору, щоб закохані більше ніколи не змогли бути разом.

Іван подивився у бік темних вершин.

— Прут довго шукав свою кохану. А коли зрозумів, що не зможе її повернути, сів біля гори й заплакав. Його сльози стали бурхливою річкою, яка й досі тече до своєї Говерли…

— Таке кохання буває жорстоким, — тихо сказала Даяна.

Вона трохи подумала і запитала:

— А мавки чи якісь лісові духи у вас водяться?

— Є така легенда про повітрулю, — відповів Іван. — Кажуть, це дух вільного карпатського вітру, прекрасна дівчина, яка мешкає на полонинах. Вона може допомагати пастухам, але не любить, коли люди приходять із поганими намірами. Як і будь-яка краса, вона може бути доброю або непередбачуваною.

— Оце так… — захоплено промовив Вова. — А де саме їх можна зустріти?

Віра одразу повернула його до реальності, легенько ляснувши по плечу.

— Може, спочатку бограч доїси, а вже потім духів шукатимеш?

Усі засміялися.

Ще довго лунали історії Івана, але Даяна поступово відійшла ближче до берега річки, бажаючи трохи побути наодинці з тишею.

Шум води змішувався з вечірнім вітром, а навколо панувала така спокійна краса, що хотілося просто запам’ятати цю мить.

Її думки знову повернулися до Єгора…

Думки заполонили її розум розмірковуючи про Єгора і події які відбувались... Хто б міг подумати що такий грубіян спочатку і такий романтик...
Їй було в перший раз за стільки часу добре з ним, але як з другом з ким можна поговорити відверто, котрий не осудить і не потрібно підбирати слів і одягу, він же її вже майже різною бачив, але в неї була теплота до нього без іскри яку вона відчувала одразу до Матвія.

Вона дивилася на темну воду, слухаючи, як річка невтомно біжить між камінням. У цьому шумі було щось заспокійливе. Наче гори намагалися забрати із собою всі зайві думки, залишивши лише тишу.

Даяна сама не помітила, як усміхнулася.

Ще кілька днів тому вона навіть не могла уявити, що буде так легко проводити час із Єгором. Спочатку він здавався їй надто самовпевненим, трохи нахабним і навіть дратував своєю впевненістю.