22.2

Карпати неймовірно красиві завжди, але особливо — на світанку.

Даяна стояла на балконі, загорнувшись у теплий плед, і не могла відірвати погляду від горизонту. Ніч повільно відступала, залишаючи по собі холодну блакить. Гірські вершини одна за одною починали підсвічуватися першими променями сонця.

Небо змінювало кольори просто на очах. Спочатку воно було темно-синім, потім стало рожевим, золотавим, а за мить над горами з'явилося сонце.

Даяна затамувала подих.

— Така краса, що хочеться кричати, — прошепотіла вона.

Єгор усміхнувся.

— То кричи. Якомога голосніше.

Дівчина повернулася до нього. Зазвичай вона ніколи б собі такого не дозволила. Завжди стримана, обережна у словах і поведінці, вона звикла тримати свої емоції при собі.

Але цього ранку їй раптом захотілося зробити щось абсолютно божевільне.

Вона вдихнула на повні груди й щосили вигукнула:

— ДОБРОГО РАНКУ, СВІТ!

Її голос розлетівся над горами.

Десь унизу почулися обурені голоси сусідів, які явно не були готові зустрічати світанок разом із ними.

Єгор засміявся.

— Бачиш? Тепер про тебе знають усі Карпати.

— Нехай знають, — засміялася вона.

Вона й сама дивувалася собі. Коли востаннє почувалася настільки вільною?

— Добрий ранок! — крикнув Єгор услід її голосу.

Знизу знову щось вигукнули.

Вони лише переглянулися й розсміялися.

Саме в цей момент задзвонив телефон Єгора.

— Вова.

— Нарешті! — почувся в слухавці його голос. — Ми вже подумали, що ти кудись зник. Усі внизу чекають.

— Не хвилюйтеся, скоро спускаємося.

Єгор поклав слухавку й повернувся до Даяни.

— Ну що, Даянко, спускаємося? Люба молодець, що знайшла нам екскурсовода. Хоч виспимося трохи в машині. Щоправда, їхати будемо всі разом, тож буде трохи тісно.

Невдовзі вони зібралися та вирушили далі.

Дорога пролягала через мальовничі карпатські села, ліси й гірські серпантини. За вікном постійно змінювалися краєвиди: то відкривалися зелені схили, то дорога зникала серед густого лісу, а потім раптом знову з'являлися величні гори.

Їхньою наступною зупинкою став Національний природний парк «Синевир».

До озера вони приїхали ще до десятої ранку. Машину залишили на стоянці біля дороги, а далі вирушили пішки.

До озера вела екостежка, що пролягала через ліс. Доводилося обходити струмки, повалені дерева, каміння та коріння, яке виступало просто з-під землі.

Даяна йшла повільно, вдихаючи свіже повітря.

Їй подобалося тут.

Не потрібно було нікуди поспішати. Навколо не було міського шуму, автомобілів і метушні. Лише шелест дерев, спів птахів і далекий шум води.

Коли вони нарешті вийшли до озера, Даяна зупинилася.

Перед ними лежала гладь води, оточена горами й густим лісом.

— Це озеро просто потрібно дивитися, вдихати й слухати годинами, — тихо сказав Єгор.

— О, все, Вова знову вмикає Вікіпедію, — засміялася Люба.

— Між іншим, це дуже цікава легенда, — не розгубився Вова.

Він почав розповідати історію про блакитнооку княжну, яка закохалася в простого пастуха. Її батько не дозволив їм бути разом і наказав убити хлопця. Дівчина так сильно страждала, що її сльози нібито утворили ціле озеро.

Віра уважно його слухала.

— А ти б скільки сліз пролила заради мене? — раптом запитав Вова.

Віра пирснула.

— Та ну тебе, дурню! Що ти говориш?

Вона легенько штовхнула його в плече.

— Жарти в тебе погані.

Усі засміялися.

Вони ще довго гуляли навколо озера, милувалися краєвидами й фотографувалися. Даяна раз у раз ловила себе на тому, що шукає погляд Єгора.

А він, здавалося, робив те саме.

Повернувшись до готелю, вони вирішили трохи відпочити.

Дівчата з Вовою кудись поїхали, а Єгор і Даяна розійшлися по своїх номерах.

Вони обоє заснули майже одразу.

Даяна прокинулася близько сьомої вечора.

Вона лежала на дивані, ще не до кінця розуміючи, де знаходиться, коли почула стукіт у двері.

— Даянка, ти спиш?

Двері легенько прочинилися.

На порозі стояв Єгор.

Він побачив, що дівчина ще спить, і тихо підійшов ближче. На подушці лежала маленька пір'їнка. Єгор узяв її й обережно провів по щоці Даяни.

Вона миттєво прокинулася й підскочила.

— Ой! А ти як тут?!

— Видно, хтось із вас двері не зачинив.

Даяна сонно потерла очі.

— Слухай, хлопці десь застрягли. Пішли зі мною, спустимося вниз. Раптом там щось цікаве буде.

— Що? — вона недовірливо подивилася на нього. — Ти мене лякаєш.

— Ну не сидіти ж нам у номерах, поки вони там розважаються. Пішли. Одягайся, я чекатиму за дверима.

За кілька хвилин вони спустилися до холу.

Унизу був просторий зал із баром і тенісним столом.

Єгор озирнувся.

У нього завжди була одна особливість — він легко знаходив спільну мову з людьми та міг за кілька хвилин перетворити випадкових знайомих на компанію.

Саме це він вирішив зробити й цього разу.

У готелі якраз відпочивала екскурсійна група.

Єгор став посеред холу й голосно оголосив:

— Пані та панове! Сьогодні на нас чекає справжній спорт! Великий, овіяний історією та легендами, популярний до остраху. А ще цей спорт служить прекрасним виправданням для вживання пива.

Люди почали озиратися.

— Так, саме так! Мова йде про пив-понг! Гру для справжніх цінителів пива та влучних кидків. Хто зі мною?

Кілька хлопців одразу засміялися й підійшли ближче.

За кілька хвилин тенісний стіл уже стояв посеред холу. Бармен видав стаканчики та м'ячики.

На кожному боці столу виставили по десять стаканчиків у формі трикутника й наповнили їх пивом.

Єгор швидко пояснив правила.

— Кидаємо м'ячик у стакан суперника. Влучив — суперник випиває. Перемагає команда, яка першою позбавить опонента всіх стаканчиків.