Розділ 22. Карпати

О п’ятій ранку Єгор забрав Даяну останньою. Він поклав її невелику валізу до багажника й, зачинивши його, усміхнувся.

— Радий, що ти не передумала. Це буде незабутня поїздка, сповнена вражень і нових емоцій. Я тобі це обіцяю.

Він відчинив перед нею дверцята.

— Сідай, я познайомлю тебе з друзями.

Даяна влаштувалася на задньому сидінні. Попереду, поруч із Єгором, сидів його друг дитинства Вова. Позаду вже вмостилися його дівчина Віра та сестра Люба.

— Привіт! Як добре, що ти з нами! Нова людина в компанії — хоч не будуть постійно діставати нас своїми жартами, — зраділа Люба. — Я хоча б при тобі язика притримаю.

— Ковток свіжого повітря, карпатська гостинність і чарівні гори вже чекають на нас! — урочисто проголосив Вова.

— А ще поїздка автомобілем — найцікавіший спосіб самостійно пізнавати Україну й насолоджуватися природою, — додала Люба.

— Ти тільки не починай свою лекцію з географії, — засміялася Віра.

— Я просто хочу, щоб ви знали, куди їдете.

Єгор завів двигун.

— Ну що, мандрівники? Вирушаємо?

Машина рушила.

Попереду на них чекали години дороги: спочатку асфальт, потім ґрунтові ділянки, гірські серпантини й постійна зміна погоди. Вони їхали через Житомир, Звягель, Рівне та Львів, а далі звернули на трасу Н-09.

За вікном поступово змінювався краєвид. Міські будинки залишилися далеко позаду, їх змінили поля, ліси, невеликі села, а потім почали з’являтися перші гори.

Десять годин дороги промайнули швидше, ніж Даяна очікувала. Вони кілька разів зупинялися перепочити, купували каву, сміялися, слухали музику й постійно сперечалися, кому наступному обирати пісню.

Близько третьої години дня вони нарешті дісталися Буковелю.

Готель, у якому вони зупинилися, був оформлений у традиційному карпатському стилі. Навколо — дерева, гори й свіже повітря, від якого після довгої дороги хотілося вдихати на повні груди.

Усередині панували теплі кольори. Дерев’яні панелі на стінах, м’яке освітлення та затишні меблі створювали відчуття, ніби вони потрапили в маленький гірський будинок.

Дівчата поселилися у тримісному номері з великим двоспальним ліжком і диваном-ліжком. Хлопцям дістався двомісний номер із двома окремими ліжками. Сніданок був включений у вартість.

Трохи відпочивши після дороги, вони вирішили не втрачати часу.

— Ну що, лежати будемо чи все-таки підемо дивитися Карпати? — Віра підняла брови.

— Пішли, — першою погодилася Даяна.

Невдовзі вони опинилися біля водойми, яку місцеві називали озером Молодості.

Після довгої дороги це місце здавалося майже нереальним. Чиста вода, гори навколо, свіже повітря й тиша, яку час від часу порушував лише сміх відпочивальників.

— Ви уявляєте? — Вова вже вкотре почав свою розповідь. — Це одне з найбільших штучних гірських озер в Україні. Глибина сягає приблизно восьми метрів, а вода влітку добре прогрівається.

— Вона просто кришталева… — Даяна заворожено дивилася на воду. — Наче з листівки.

Вона озирнулася навколо.

— Це як маленький шматочок іншого світу.

Єгор мовчав.

Він дивився не на озеро.

На неї.

Даяна випадково зустрілася з ним поглядом і на секунду розгубилася.

Його погляд був таким захопленим, що вона не одразу зрозуміла: дивувався він зараз зовсім не краєвидом.

Віра, на щастя, нічого не помітила.

— Ви уявляєте, хлопці, якби всі поїхали? Нас же мало бути десятеро! — обурилася вона. — Зараз нароблю фотографій і викладу в соцмережі. Нехай заздрять.

Вона підняла телефон.

— Це ж справжня перлина Буковелю!

— Це все, звичайно, добре, — Вова потер живіт, — але я вже так хочу їсти, що скоро почну дивитися на вас як на вечерю.

Усі розсміялися.

Вони вирішили повечеряти в одному з колоритних закладів неподалік.

Дівчата розглядали меню, намагаючись розібратися в незнайомих назвах.

— А давайте попросимо офіціантку пояснити, що тут взагалі їстівне, — запропонувала Даяна.

До них підійшла офіціантка й докладно розповіла про місцеві страви.

Вова тим часом уже був готовий читати лекцію.

— Ви знали, що Закарпаття славиться не лише мальовничими пейзажами, а й унікальною кухнею? Тут можна знайти страви, на які вплинули традиції різних народів…

Віра закотила очі.

— О ні. Він знову увімкнув Вікіпедію.

— Уявляєте? — засміялася Люба. — Він цілу ніч готувався до поїздки й перечитав половину інтернету.

— Сонце, я продовжу, — Вова поцілував Віру в ніс. — Так от…

— Ми тебе слухаємо, професоре, — піддражнила його Даяна.

— Закарпатська кухня дуже різноманітна. Тут можна знайти страви, що мають угорські, словацькі, румунські та інші кулінарні впливи.

— Тепер можна їсти? — серйозно запитав Єгор.

— Тепер можна.

Усі засміялися.

Даяна замовила бограч — густу, наваристу страву з кількох видів м’яса, картоплі, моркви, солодкого перцю та спецій. Гостроти йому додавав перець чилі, а особливого аромату — спосіб приготування на відкритому вогні.

Єгор обрав грибну юшку з білих грибів.

— Тобі вистачить однієї юшки? — здивовано запитала Даяна.

— Я після десяти годин дороги можу з’їсти й дві.

— Тоді не дивуйся, якщо завтра вранці прокинешся від голоду.

— Не переживай. Я запасливий.

Він замовив ще й лангош — рум’яний корж із дріжджового тіста, обсмажений у великій кількості олії та поданий зі сметаною й сиром.

Вова, як і можна було очікувати, замовив найбільше.

— Банош! — урочисто оголосив він. — І гомбовці.

— Ти точно приїхав у Карпати заради кухні, — засміялася Люба.

— А хіба це погано?

Дівчата замовили кнедлики. Частину — із солоною начинкою та сметаною, а на десерт узяли солодкі, посипані горіхами й политі фруктовим сиропом.

Вечеря виявилася саме такою, якою вони її й уявляли: смачною, теплою та по-домашньому затишною.