Розділ 21. Сережки бабусі

У вівторок Даяні зателефонував Богдан — той самий друг Вадима.

— Не минуло й пів року, як Лада вже всі телефони обірвала… — зацікавлено сказала вона. — Є результати?

— Так. О восьмій вечора чекатимемо вас за адресою, яку я надіслав у повідомленні. Усе підготували. До зустрічі.

— Добре, до зустрічі.

Говорив він якось поспіхом, ніби не хотів, щоб їхня розмова затягувалася.

У Лади того дня був вихідний. Нічого не підозрюючи, вона пішла на кухню готувати сніданок. Та не встигла навіть дістати продукти з холодильника, як до неї підбігла Даяна із загадковою усмішкою.

— Що таке, Даюсь? Чому ти така підозріла й так на мене дивишся?

— У мене для тебе гарна новина. Я знаю, що ти весь час телефонувала Вадиму. А я тим часом надзвонювала Богдану. Ти ж навіть не знаєш… — Даяна показала їй телефон. — Він сьогодні нарешті передзвонив. Ось адреса. Вадим буде там.

Лада на мить завмерла, а потім міцно обійняла подругу.

— Сонечко моє, я так рада! Я думала, тобі байдуже і ти вже все забула, а ти весь цей час пам’ятала.

Вона відсторонилася й уважно подивилася на Даяну.

— Ти ж правда поїдеш зі мною? У Олівії сьогодні знайомство з батьками Артема, а сама я боюся. Будь ласочка.

В очах Лади світилася така надія, що Даяна не змогла відмовити.

— Добре. Але давай хоча б подумаємо про нашу безпеку й візьмемо щось, чим зможемо захиститися, якщо раптом буде потрібно.

Лада, не вагаючись, набрала в сумку цілу колекцію парфумів та дезодорантів. Даяна тим часом знайшла в одній із шаф газовий балончик, який колись показувала їм Олівія.

— Ну що, озброїлися?

— Здається, так, — серйозно відповіла Лада, і вони обидві засміялися.

О восьмій вечора вони приїхали на околицю міста.

Перед ними височів якийсь занедбаний склад. Забиті дошками вікна, облуплені стіни, навколо — бур’ян і повна тиша.

Даяна визирнула у вікно таксі.

— Гей… Ми вже приїхали?

— Так, — водій показав на адресу в телефоні. — Ви ж мені її показали. Я вас і привіз.

— Але тут якийсь покинутий склад…

— Я не знаю, що тут у вас за справи. Я просто виконую замовлення.

У цей момент на телефон Лади прийшло повідомлення від Богдана:

«Зайдіть усередину складу й відправте таксиста».

Даяна прочитала повідомлення через її плече й відчула, як усередині все стислося.

— Ладо… Мені трохи страшно.

— Не бійся. Якщо що, у нас є балончик. І парфуми. І дезодоранти, — нервово посміхнулася вона.

Вони заплатили водієві й попросили його їхати.

Таксист ще кілька секунд дивився на них із підозрою, але зрештою поїхав.

Дівчата повільно рушили до складу, тримаючись одна за одну.

Коли вони зайшли всередину, за спиною раптом із гуркотом зачинилися двері.

— Що за…

Пролунав звук удару молотка.

— Богдан, давай швидше, поки ніхто не бачить! — почувся голос Вадима.

Даяна й Лада одночасно кинулися до дверей.

— Гей! Що ви робите?! Нелюди! — закричала Даяна, гупаючи кулаками по дверях. — Хто там?

— Богдан? Вадим? Ах ви мерзотники! Негайно відкрийте!

— І поверніть сережки! — додала Лада.

З-за дверей пролунав насмішкуватий голос Вадима:

— Ага, розбігся!

Дівчата завмерли.

— Ти наївне дівчисько. Дійсно подумала, що я в тебе закохався?

Лада відчула, як кров ударила в голову.

— Богдан, чому ти йому допомагаєш?! — крикнула вона. — Тобі ж Даяна подобалася! Ти ж за нею бігав! А тепер так із нами вчинив?!

— Знаєш, Ладо, вона відмовилася від моєї пропозиції. Тож маєте те, що маєте.

Лада повернулася до Даяни.

— А що він тобі запропонував?

Даяна опустила очі.

— Багато чого непристойного…

— І ти після цього все одно йому телефонувала?

— Ну ти ж моя подруга… Як я могла тебе кинути?

Лада сперлася обома руками на двері й спробувала їх штовхнути. Та хлопці добре забили їх цвяхами.

З-за дверей долинув сміх.

— Ось і все. Давай п’ятірочку, браток.

— Ах ви…

Дівчата одночасно загупали у двері.

— Випустіть нас негайно! Ми поліцію на вас викличемо!

— Ну і що ви їм скажете? — глузливо відповів Вадим. — Квартиру я вже змінив, сім-карту викину. Та й зв’язок тут поганий. Ви в пастці.

На кілька секунд запала тиша.

А потім його голос став холодним.

— А тепер послухайте ви обидві. Навіть не думайте більше дзвонити чи шукати нас. Це попередження. Інакше пожалкуєте, що на світ народилися. Що ви, дві дівчини, можете зробити проти нас?

Він ударив кулаком у двері.

— Якщо до другої години ночі не заспокоїтеся, на вас чекає весела нічка. Ми ще прийдемо й ви скажете нам своє рішення.

Хлопці відійшли.

Але перед тим, як піти, Богдан додав:

— Даяно, ти ще повинна мені дякувати. Це я запропонував дати вам час подумати. А Вадим такі справи вирішує зовсім інакше.

Їхні кроки поступово стихли.

— Влипли так влипли, — розсерджено прошепотіла Даяна.

Дівчата просиділи в темряві майже дві години. Вони намагалися знайти якийсь вихід, обмацували стіни, шукали хоч щось, чим можна було б відчинити двері.

Лада натрапила на розбите скло й випадково порізала руку.

— Ай!

— Ладо!

Даяна підбігла до неї.

— Треба комусь зателефонувати.

— Кому?

Даяна задумалася.

— Єгору.

Лада мовчки подивилася на неї.

— А я Владу напишу.

Вона дістала телефон і набрала повідомлення.

Даяна кілька разів намагалася додзвонитися Єгору. Нарешті він відповів, але навколо нього був сильний шум машин.

— Даяно? Я тебе майже не чую. Я в пробці.

— Єгор, ми…

Зв’язок перервався.

Лада тим часом дивилася на свій закривавлений палець.

— О так… Нас точно ніхто не врятує, — тихо сказала вона, присідаючи навколішки. — Я навіть не знаю… А якщо вони справді повернуться? Якщо з нами щось зроблять?