Розділ 19. Спалити минуле

Минув майже тиждень.

У неділю зранку Ладі так ніхто й не перетелефонував. Вона почала сумніватися в собі та в тому, що її план узагалі спрацює, адже він із тріском міг провалитися. А Даяна після того дня більше не бачила Єгора.

Олівія помітила, що дівчата майже тиждень ходять якісь загадкові й постійно чимось заклопотані. Їм явно була потрібна перезарядка.

У Даяни був санітарний день, а потім цілий тиждень вихідних.

Дівчата щось смачненьке готували на кухні, коли Олівія перервала їхню задумливу мовчанку:

— Ви якісь мовчазні останнім часом, постійно чимось заклопотані... У мене є ідея. Ми поснідаємо, а після обіду поїдемо в одне місце. З Артемом я домовлюся — у нього є водійські права, він відвезе нас моєю машиною. Але є прохання: поки є час, візьміть самі найнеприємніші речі, яких ви хотіли б позбутися, але щось вас стримує. Про інше подбаю я.

— Що інше? — здивовано поглянули вони одна на одну.

— Побачите, — загадково подивилася на них Олівія й пішла телефонувати Артему та заодно до магазину.

Лада взяла із собою іграшку — маленького пупса на кільці для ключів. Подрузі вона завжди говорила, що носить його заради сміху.

Даяна взяла червону сукню, у якій у неї було побачення з Матвієм в оранжереї троянд.

В Олівії була коробочка пам’яті, де вона зберігала цікаві та пам’ятні речі. Звідти вона дістала іграшкові наручники.

Приїхавши на дачну ділянку Олівії, вона відправила Артема до будинку, бо чоловік таких справ не розуміє.

Потім дістала з багажника вугілля, бензин, сірники та воду.

— Ого, Олівіє, ти мене лякаєш. Ти що, хочеш будинок спалити? — з подивом глянула на неї сестра, але Олівія проігнорувала її, діставши ще вино зі склянками.

— Столична дівчина зі склянками... Я щось зовсім не розумію, що ти хочеш робити, — ще раз подивилася на неї Лада з іронічною усмішкою.

— Так, дівчата, ви все взяли, про що я вас просила? — поглянула вона на них.

— Ну... так... Але ти так і не розповідаєш, навіщо ми тут і навіщо нам усе це...

— Кажуть, щоб розпрощатися з минулим і почати нове життя, потрібно викинути все старе й налаштуватися на позитивну хвилю. Тому я вас сюди привезла. Але для хоробрості надпийте трохи вина — і продовжимо.

— Ти нас просто заінтригувала. Психології начиталася чи що? — здивовано глянула на неї Дая.

— Тепер тримайте листи та ручки. Почну я, оскільки затіяла все це сама. Вам буде легше продовжити, — вона дістала з багажника дитячі наручники.

— Мене в дитинстві часто стримували, і ці наручники символізують скутість моїх рухів. Я завжди слухалася матері, навіть тоді, коли потрібно було говорити. Пішла навчатися туди, куди вони сказали, дружила з друзями, яких вони вибрали. Вони залишили мене без права на вибір, навіть у тому, кого кохати... Аргументували це тим, що я могла зламати їй життя, а в знак вдячності повинна була слухатися її в усьому, — Олівія говорила з болем і водночас сміливістю, ніби нарешті наважилася комусь це розповісти. — Тому я хочу в це багаття, яке ми з вами розвели, викинути цей тягар і спалити його, звільнившись від зобов’язань, які, на їхню думку, я їм винна.

— Мамо, дякую тобі за життя, але воно моє, і воно в мене одне!

З такими словами вона кинула наручники у багаття.

— Добре... Тепер я. А то бачу, Лада трохи нервувати почала. Перші гроші, які я відклала зі свого підробітку... Не назву це підробітком — робота нянею була повноцінною роботою, і гроші я заробила сама. За них я купила сукню, щоб бути приголомшливою того вечора, — згадуючи моменти й обличчя Матвія, вона витерла сльозу зі щоки. — Так от, для мене ще ніхто такого не робив. Він подарував мені трояндовий рай, а своїм вчинком відправив у пекло. І я хочу вибратися з нього, з цих спогадів, які душать мене ночами. Тому я кидаю цю сукню зі словами:

— Вибач, що не втримала. Я відпускаю тебе, моє кохання, разом із сукнею.

Вогонь запалав із тріском, здіймаючись ще вище.

— Ти не хвилюйся, ми тобі гарнішу подаруємо, — дівчата пригорнули її.

— Сестро, тепер ти. Що ти там теребиш у руках?

— Це моя лялька, — відводячи погляд, відповіла Лада. — Я не можу з нею розпрощатися протягом довгих років.

Затулюючи обличчя руками, вона відійшла вбік, а дівчата підійшли й пригорнули її.

— Ладусь, це потрібно. Знаємо, боляче.

— Ну добре, — продовжила вона. — Коли я дізналася, що вагітна, я купила цю лялечку та повісила її на кільце для ключів на знак того, що під серцем у мене — світло. Але коли тітка змусила мене зробити аборт, я не викинула її, а носила із собою як нагадування про той момент і як покарання за те, що не дала життя своїй ненародженій дитині. Мені часто сниться вона, а разом із нею — життя, яке могло б бути...

— Моя люба сестро, ми живемо тут і тепер. Уміння відпустити не означає відмовитися від усього, а означає прийняти те, чого змінити не можна. Це природно: усі рано чи пізно проходять через біль, який накопичується роками. Потрібно не картати себе, а прийняти те, що це більше не є частиною твоїх майбутніх планів. Це частина твоєї власної історії.

— Добре, — зі сльозами на очах вона кинула ляльку у вогонь. — Я відпускаю тебе, моя зірочко. Сподіваюся, там тобі набагато краще...

Олівія обійняла дівчат і подякувала їм за сміливість, а потім вручила кожній аркуш і ручку.

— А тепер загадайте бажання та напишіть його на папері так, щоб жодна з вас не бачила, що написала інша. Потім по черзі спаліть.

— А що писати? — поглянули на неї дівчата.

— Пишіть те, чого бажаєте найбільше.

Виявилося, що у дівчат зовсім різні бажання. Але водночас такі схожі.

— Ну добре: нова робота, нове життя, нова Даяна... Це як лист у Всесвіт?

— Хто як називає, — глянула на неї Олівія, пишучи на колінах своє бажання.

Лист Даяни:

— Не знаю, куди цей лист іде, але...

«Хочу нарешті покохати й бути коханою, не страждати та не знати болю від кохання».