15.1

На щастя, людей було мало, і його машину не евакуювали. Сівши в автомобіль, він одягнув на Даяну свою куртку, яка залишилася на сидінні, та ввімкнув обігрівач.

Дорогою до першої заправки він нарешті заспокоївся.

— До речі, мене звати Єгор. Якщо тобі цікаве ім’я того, хто тебе врятував.

— Ну чому ти так? Ти мене не рятував, а осліпив фарами й налякав, через що ми разом упали…

— Так важко тобі сказати «дякую», от і вигадуєш, — зверхньо подивився він на неї.

— Та перестань ти. Дякую тобі, що витягнув мене. Та я тобі кажу, що не збиралася стрибати. Хоча причини були б… Але не сьогодні, не зараз і не в цьому житті… — сердито поглянула вона на нього.

— І взагалі, я не люблю, коли на мене нарікають і говорять про те, чого не було. Тому краще зупини машину, я пішки піду…

— Та перестань. Вибач, я різкий із тобою… Останнім часом я сам не свій. Та й ти масла у вогонь додаєш… Досі не можу зрозуміти: одна столиця, а ми вже втретє за тиждень бачимося. Я друзів роками не бачу, хоч і живемо в одному місті…

— Ну це не до мене…

— Добре, сиди тут, а я піду каву нам візьму. Ти яку будеш?

— Велике лате.

— Домовилися. Грійся і можеш музику ввімкнути голосніше, — уперше посміхнувшись їй, він пішов усередину магазину.

Вони від’їхали до відомого автомобільного оглядового майданчика в Лаврському провулку — місця для тих, хто любить помовчати. Він знаходився поруч із міським парком Слави, заснованим наприкінці XIX століття.

Звідси відкривався неповторний краєвид на весь лівий берег. Людей майже не було, ніхто не заважав і не шумів. Тут заходи сонця були неймовірними, а світанки — божественними.

— Це моє улюблене місце. Я завжди приїжджаю сюди, щоб зібратися з думками… От скажи мені, що тебе туди привело? І взагалі, можна поцікавитися, як звати дівчину, яка тепер повинна завдячувати мені життям?

— А ти, я бачу, самовпевнений. Ну добре, мене звуть Даяна.

— Що за незвичне ім’я? Не Діана і не Яна?

— Я бачу, ти ще й прямолінійний, — подивившись на нього, вона трохи пригубила лате. — Інтернет тобі на допомогу… — посміялася вона. — У тебе, до речі, теж незвичне ім’я. Єгор — не Георгій і не Юрій. І ти ж із ним живеш.

— А ти, я бачу, гостра на язик.

— Ні, я взаємна, — стиснувши губи в посмішці, вона відвела погляд убік.

Перший раз за весь час вона посміхнулася. Це було приємне відчуття, незважаючи на те, що вона ще не повністю просохла.

— Можна тебе запитати? — зацікавлено глянула вона на нього.

— Так, звісно. Поки я добрий і ти мене дверцятами не пришибла.

— Ну вибач і за те. Я винна перед тобою, але тоді ненавмисно, чесно. Мені соромно за той випадок.

— Добре. Не люблю ці довгі каяття. Ти краще кажи, що хотіла.

— Ти говорив, що в тебе батько хворий. Я розумію, це не моя справа…

— Нічого страшного. Так, він зараз проходить обстеження. Проблеми із серцем. Він є власником трьох впливових автосалонів у нашому місті та двох у сусідніх. Ось я й катаюся, займаюся бізнесом замість нього. Все звалилося останнім часом: батько, бізнес, ще й ти тут як сніг на голову. А ти? Чому ти завжди там, де я?

— Єгор, я не знаю відповіді на це запитання. Але в це місто я приїхала скоріше від відчаю, ніж після довгих роздумів про переїзд.

— Знаєш, воно і видно, — з легкою усмішкою глянув на неї.

— Та перестань. Я не самогубець і не вибирала тебе, щоб саме ти був… — трохи знервовано глянула на нього. — На знак вибачення й подяки мої подруги влаштовують завтра свято в квартирі, тому я була б щиро рада, якби ти прийшов. Може, я так хоч трохи загладжу свою провину за двері…

— Я тобі вдячний, та я святкую з мамою, оскільки вона буде сама. Молодший брат в іншому місті з сім’єю, батько, сама знаєш, у лікарні. Їй зараз теж важко, тому вибач.

Вони ще довго розмовляли, а десь о другій ночі він привіз її додому.

Зачинивши двері автомобіля, він одразу поїхав, але забув свою куртку. Номера телефону в неї не було…

Просто розчинився у світлі фар, і тільки мокре волосся та його куртка нагадували про цей вечір.

Піднявшись до квартири, вона побачила, що на неї вже чекали дівчата. Заплакана Лада заснула на колінах Олівії. Вони сиділи на дивані, тримаючи в руках телефони.

— Що трапилося? — глянула вона на них.

— Як що? Ти зникла! — Олівія схвильовано подивилася на неї. — Я дала Ладі заспокійливе.

— О, Даяна! — прокинувшись від голосів, Лада зі сльозами на очах побігла обіймати подругу. — Ти жива! А ми всіх обдзвонили — і в поліцію, і в швидку. Ти ж слухавки не береш, а гроші ти мені всі віддала на дорогу. Як ти? Чому ти така мокра?! Що це за куртка? — розхвилювавшись, вона ще міцніше притиснула її до себе.

— Це довга історія. Телефон мій потонув разом із залишком грошей на проїзд…

Вони ще довго розмовляли й відігрівали дівчину гарячим чаєм. Потім просили одна в одної пробачення за те, що наговорили одна одній, і міцно обіймалися.