Розділ 15. Міст

Прохолодний вітерець та яскраві вогні Києва зустрічали самотню Даяну, яка була обурена поведінкою подруги та її думкою щодо Матвія. Наче зрада — це жуйку пожував, виплюнув і все нормально…

Ніхто не питав її, чому вона сьогодні така мовчазна. Навіть подруга забула, що саме сьогодні мав бути день її весілля. Ще не так давно вона була найщасливішою, чекаючи на його повернення із-за кордону.

Спогади нахлинули один за одним. Діставши навушники, вона ввімкнула музику, але від неї ставало ще сумніше й важче на душі.

За що? — питала вона сама себе.

Та ще й дощ пішов…

Одинадцята година вечора. Людей на вулиці зовсім мало, лише відблиски автомобільних фар розсіювали темряву. Вона й не помітила, як дійшла до величного мосту з розкішним краєвидом на столицю.

Спершись на поручні мосту й подивившись на воду, вона почала шукати в кишенях дрібні гроші, забувши, що майже все залишила у Лади.

— О, щось є. В принципі, п’ять гривень монетою і три по гривні. Ну, має вистачити, щоб проїхати, — тільки-но вона дістала п’ятірку, як та полетіла з мосту.

Даяна нахилилася, щоб переконатися, що їй не здалося і монета справді впала у воду. Аж раптом її оглушив сигнал автомобіля.

Вона різко повернулася — і її засліпили фари.

— Дівчино, негайно відійдіть від краю! — сердито промовив голос із-за світла фар.

Прикриваючись рукою, вона намагалася розгледіти, хто це. Раптом задзвонив телефон. Даяна обернулася, щоб подивитися, хто телефонує, але, не розгледівши, телефон вислизнув із її рук і полетів униз.

Вона спробувала його спіймати, але хлопець, який щойно до неї звертався, підхопив її за талію.

— Приберіть руки! Що ви собі дозволяєте?! — у паніці вона намагалася вирватися з його обіймів.

— Ви що, дівчино?!

— Це знову ви?! — Відштовхнувши його, вона сама втратила рівновагу й полетіла вниз.

Незнайомець не встиг її підхопити, але, намагаючись зачепитися за щось, сам зірвався у воду слідом за нею.

Даяна не вміла плавати, тому почала безпорадно борсатися у воді. Виринувши на поверхню, хлопець одразу помітив дівчину. Підпливши, він схопив її лівою рукою за ліву руку вище ліктя, різким рухом розвернув спиною до себе й захопив зігнутою в лікті лівою рукою під підборіддя.

Утримуючи її на спині, він почав буксирувати Даяну до берега, одночасно вмовляючи її працювати ногами.

Діставшись берега, він оглянув її, перевіряючи, чи не наковталася вона води та чи не поранилася.

— Ти ціла? Все добре?

За лічені секунди вони промокли до нитки. Даянині руки почали тремтіти від холоду — весняне тепло для неї миттєво змінилося суворою негодою.

— Наче… Дякую…

Переконавшись, що з нею все гаразд, він розгніваним тоном почав вичитувати дівчину:

— Ти що, геть здуріла?! Нащо тобі такі проблеми?! Мені тільки цих проблем не вистачало, коли батько хворіє! У мене тут машина поруч, точніше, на мосту. Я поставив її на аварійку. Ходімо туди, погріємося. Просохнеш, поки її не евакуювали. Я ще на заправку заїду, візьму нам чогось гарячого… Захворіти самому ще не вистачало…

І де ти така взялася на мою голову? Мама моя завжди каже: «Допомагай людям». Інший би проїхав повз — і стрибай хоч десять разів, як душа забажає… Ні, це ж Єгор проїжджав. Це ж йому треба… Мати вчила…

Він розгнівано дивився на дівчину, але все ж простягнув руку й допоміг їй підвестися із землі.

— Я не збиралася стрибати! Звідки ти це взяв?!

— Ага, і під машину тоді стрибати… Якби я тебе вперше побачив, сказав би, що, може, помилився. Але ми зустрічаємося вже третій раз. Це, напевно, мені така кара за те, як я раніше ставився до дівчат.

— Як ти ставився? — здивовано глянула вона на нього, трохи поправляючи одяг, який прилип до тіла.

— Та неважливо. Ходімо, а то ти вся трусишся від холоду. І я недалеко відійшов від машини.