14.2

Субота. Ранок

Лада була не на своєму місці. Вона ходила кімнатою, тримаючи в руках телефон і раз у раз набираючи нічного знайомого.

Так, вчора нічка була веселою… Але чому він слухавки не бере?

Так гарно все розпочиналося… Тепер подруга сумнівалася у правильності своїх дій. Олівія ще всього не знала…

— Ооо, нарешті ти прокинулася! Я місця собі не знаходжу, — знервовано промовляла вона.

— А де Олівія?

— Та пішла до батьків у гості ще раненько, залишила записку.

— Що там трапилося вночі… Я була спросоння, мало що зрозуміла…

— Так от я й чекала, поки ти прокинешся. Ми з Вадимом об’їхали всі ломбарди поблизу, і один із них прийняв мої сережки. Віддавши гроші, він підвіз мене й сказав, що зателефонує зранку або в обід… Уже десята година. Я йому дзвонила багато разів, та він не відповідає.

— Ладо, в тебе щось блиснуло на екрані телефону. Може, повідомлення?

— Так, від Вадима нарешті…

На екрані з’явилося повідомлення:

«Ладочко, сонечко, я приїхав до колишньої. Потрібно було відвезти доньку в лікарню. Не хвилюйся, я все пам’ятаю».

Дівчата не помітили, займаючись своїми справами, як в очікуванні минуло майже п’ять годин…

Подруга знову почала йому телефонувати, та він скидав її дзвінки.

— Напевно, ти мала рацію… Такий сумбур вийшов. Я ще й наївна… Як ти думаєш, він поверне гроші? Ще й дитина в нього є, виявляється…

До вечора він морочив їй голову: то брав слухавку, то немов навмисно відтягував час.

— У мене є телефон Богдана. Давай йому зателефонуємо. Це ж його однокласник, може, щось знає…

Лада зателефонувала, та він запропонував, щоб вони приїхали. Сказав, що це не телефонна розмова, і попросив дорогою купити сосисок — якраз зробить вечерю.

— Даяно, поїхали зі мною. Знаю, що ти йому сподобалася. У нього, до речі, є власна квартира і бізнес має відкрити…

— Подруго, мені це ні до чого. Ти думаєш, там буде Вадим?

— Надіюся… Напевно, затятий парубок, що навіть їсти немає за що… Правда, це в другий кінець міста їхати… — з надією вона подивилася на неї.

Приїхавши до Богдана, свого однокласника, вони Вадима не побачили.

Немов час зупинився в цій квартирі: килими на стінах, старі меблі…

— Проходьте. Якщо хочете їсти, можете допомогти мені начистити картоплю.

Дівчата, звісно, були здивовані, але допомогли. Поки вона варилася в каструльці, в іншій відварювали сосиски.

Тим часом він запросив їх до кімнати й показав свою колекцію ножів. Деяку частину в нього забрали, тому що їх заборонено зберігати у квартирі.

Даяна трохи злякалася. До кого вони прийшли і чого можуть домогтися дві дівчини? Наївні дурепи… — подумала вона.

Лада якомога більше хотіла дізнатися про Вадима, та, як виявилося, Богдан або нічого не знав, або не хотів розповідати. Лише промовив, що вони давно не бачилися і він не знає його адреси.

Розчаровані дівчата поїли й пішли сідати на транспорт.

Та дорогою у Даяни здали нерви… Вона вирішила сказати подрузі все, що думає з приводу таких ситуацій.

— Ти так боїшся залишитися одна, що без розбору намагаєшся заскочити в потяг, який стрімко їде, замість того, щоб перечекати на своїй зупинці… Ти геть не думаєш про наслідки й втягуєш у малоприємні ситуації близьких людей.

— Це я винна? Я, навпаки, хотіла тебе розрадити! Ти ж останнім часом на себе не схожа. Може, досить себе жаліти? Велика честь носитися з тобою як із писаною торбою… Ніхто не помер, розумієш?! Ну, зрадив… То й що?! Життя на цьому закінчується?!

Образившись одна на одну й наговоривши на емоціях ще багато неприємних слів, вони розбіглися в різні боки…