13.1

Це був щасливий день і особливий ранок, який буває лише раз у житті. Вона зробила глибокий вдих і налаштовувалася на приємне... Тисячі привітань призначалися їй цього дня. Він відчинив двері шикарного білого лімузина, прикрашеного живими квітами.

— Ходімо, кохана, гості вже чекають усередині РАЦСу, — із теплою усмішкою Матвій подає Даяні руку.

Вона сьогодні була по-особливому приголомшливою: пишна весільна сукня, біла фата, і він — у темно-синьому костюмі. Ця весна поєднає їхні серця, і цього дня вони стануть однією сім'єю...

Батько поправляє фату, а мати плаче від щастя... Подруга збоку попиває третій келих шампанського зі свідком.

— Ладусю, не налягай, тобі ще ціле весілля відбути, — усміхнувшись, вони піднімаються сходами. На них чекають схвильовані гості з букетами в очікуванні церемонії та свята.

Відчинивши двері, Матвій зайшов першим і простягнув їй руку. Вона тільки хотіла ступити за ним, як яскраве світло засліпило їй очі, а за ним вона побачила вагітну Віку. Раптом розітнувся шалений гудок і заскрипіли гальма — звук, який привів Даяну до тями...

Отямившись, вона зрозуміла, що опинилася на вулиці, і світло лилося не з дверей РАЦСу, а від фар автомобіля, водій якого вчасно загальмував. У цей момент із під'їзду вибігла Лада:

— Ти що, Даяно, здуріла?! Добре, що я вчасно помітила, що тебе ніде немає... З тобою здуріти можна! Що ти тут робиш у нічній сорочці посеред дороги? — вона висмикнула подругу на тротуар.

Водій зупиненої машини вийшов із кабіни — знервований та наляканий.

— Дівчино, ви геть з розуму зійшли?! Під колеса кидаєтеся! Добре, що я загальмував в останній момент...

— Вибачте її, вона сновида! Будь ласка, я простежу за нею... — червоніла Лада від сорому.

— Добре, якби я нікуди не спішив, викликав би поліцію, ненормальна... — кинув він погляд на розгублену Даяну.

Сівши в машину, він щосили дав по газах і поїхав...

— От Дая... Не могла ти хоч попередити, коли збиратимешся виходити? Я б хоч нафарбувалася... — Лада простежила поглядом за іномаркою. — Який красень тебе ледь не збив! Ці мускули, футболка, що майже облягає тіло, ледь помітна неоголеність, та ще й блондин із сіро-блакитними очима — мрія... — вона на хвильку замислилася, а потім знову накинулася на подругу з докорами: — Щось останнім часом ти геть мене не радуєш. Може, до лікаря?

— Знаєш що? Сама йди до лікаря... — обурено кинула Даяна.

— Ну добре, не ображайся. От скажи: що тобою керує і що тобі ввижається, коли ти ходиш уві сні?

— Ладо, зі мною давно такого не траплялося... Можливо, стрес, не знаю. Матвій покликав мене за собою, і я ледь не ступила на проїжджу частину. Хлопець вчасно загальмував... А то б я зараз із тобою тут не стояла... Мені б ще подякувати йому треба, але соромно...

— Знову Матвій... — знервовано подивилася на неї Лада.

— Ой, усе... Тільки не починай...